Розділ Х Смолоскип Ваятта

– І відмовляєтеся?

– Так.

– Чому?

– Це моя особиста справа.

– Але навіщо вам нидіти тут, якщо можна знайти собі кращу роботу?

– Я не шукаю кращої роботи.

– І вам не хочеться заробляти більше?

– Ні. А чому ви так наполягаєте?

– Бо ненавиджу, коли люди розтринькують власний хист!

Він розважливо і щиро відповів:

– Я теж.

Те, як чоловік промова цих два слова, примусило Даґні відчути з ним якийсь глибокий зв’язок; несподівано вона порушила власний неписаний закон: ніколи нікому ні на що не скаржитися.

– Мене вже від них нудить! – і злякалася свого голосу, що зірвався раптом на крик. – Я шукаю людей, які по-справжньому вміють робити те, за що взялися!

Притиснувши руку до очей, вона намагалася погамувати задавнений відчай, якого сама не хотіла визнавати; Даґні й гадки не мала про його справжні масштаби і про те, стільки нервів забрали в неї всі ці пошуки.

– Даруйте, – стиха мовив власник кав’ярні. Він не вибачався, а по-справжньому співчував.

Даґні звела очі, чоловік усміхнувся, і вона зрозуміла, що ця усмішка покликана розірвати зв’язок, що виник між ними: в його реакції відчувалася прихована глумливість. Він мовив:

– Щось мені мало віриться, що ви проїхали від Нью-Йорка до Скелястих гір, шукаючи кухаря для вагону-ресторану.

– Ні. Я приїхала сюди з іншою метою, – опершись обома руками об стійку, Даґні нахилися вперед; вона знову здатна була контролювати себе перед небезпечним супротивником. – Чи років із десять тому ви були знайомі з молодим інженером, який працював тоді в моторобудівній компанії «Двадцяте сторіччя»?

Пауза тривала кілька довгих секунд; Даґні не розуміла зверненого до неї погляду, сповненого напруженої, пильної уваги.

– Так, був, – відповів нарешті чоловік.