Розділ Х Смолоскип Ваятта

Холодний і непохитний голос у душі Даґні повторював: «Запам’ятовуй… запам’ятовуй кожну дрібничку… людині не часто випадає бачити втілене зло… дивися… запам’ятовуй… і колись ти знайдеш слова, щоб визначити його сутність…» Цей голос перекривав решту голосів, що марно силкувалися: «Дурниці, я все це вже чула… зараз усі таке кажуть… це все лише застаріла, неактуальна думка… але чому вона така нестерпна?.. чому я не здатна її витримати… не можу… не можу!»

– Дівчинко моя, що з тобою таке? Чому тебе трясе? Ти тремтиш?.. Що? Голосніше, я тебе не чую… Що вийшло з нашого плану? Залюбки розповім. Вийшло доволі поганенько, і щороку ставало дедалі гірше. Я втратила віру в людство. За якихось чотири роки план, створений не розумом, а щирою любов’ю і чистим серцем, завершився у товаристві полісменів, адвокатів і судового розгляду щодо банкротства. Та я усвідомила свою помилку; я забула про світ машин, підприємців і грошей, закріпачений світ матерії. Я вчуся звільняти дух завдяки таємницям, що їх нам дарує Індія; вчуся звільнятися від рабства плоті, долати матеріальну природу, коли дух возвеличується над тілом.

Крізь сліпучу, розжарену до білого кольору лють Даґні бачила довгу бетонну смугу, що була колись дорогою, бур’яни, що попроростали з тріщин, і постать людини над плугом.

– Але ж, дівчинко, кажу ж тобі, що нічого вже не пам’ятаю… Я не знаю, як їх звуть, і навіть гадки не маю, яких шахраїв й авантюристів наймав мій батько в свою лабораторію!.. Ви що, не чуєте мене?.. Я не люблю, коли мене так допитують… Припиніть молоти одне і те ж… Невже ви знаєте лише слово «інженер»?.. Ви мене чуєте?.. Що з вами таке?.. Мені… Мені не подобається ваше обличчя, ви… Дайте мені спокій. Я вас не знаю, я не зробила вам нічого поганого! Я літня жінка, не треба на мене так дивитися… Не наближайтеся! Не підходьте, бо я кликатиму на допомогу! Я… О, так, так, авжеж, я його знаю! Головний інженер, так. Він керував лабораторією. Так. Вільям Гастінґс. Так, Вільяма Гастінґса я пам’ятаю. Він переїхав до Брендона у Вайомінґ. Звільнився наступного дня після того, як ми почали втілювати наш план. Він був другий, хто від нас пішов… Ні, першого не пригадую. Не пам’ятаю, хто пішов перший. Якась геть незначна людина.

Їй відчинила сивувата жінка, яка мала такий шляхетний вигляд, аж Даґні не відразу зауважила, що на господині звичайнісінький домашній халат.

– Чи можу я поспілкуватися з містером Вільямом Гастінґсом? – запитала Даґні.

Жінка кинула на неї короткий, але уважний, допитливий і серйозний погляд.

– А як вас звуть?

– Мене звуть Даґні, я із «Таґґарт Трансконтиненталь».

– О! Проходьте, будь ласка. Я – місіс Вільям Гастінґс.

У кожному мовленому нею слові вчувалася насторога, ввічлива нашорошеність. Вона поводилася люб’язно, але не всміхалася.

Оголені дерева обабіч узвозу, що вів до її скромного будинку, розташованого в промисловому передмісті, врізалися в холодне яскраво-синє небо. Стіни вітальні було обшито сріблясто-сірою тканиною; сонце вигравало на кришталевій підставці під лампою з білим абажуром; з-за відчинених дверей було видно білі, в червоні горохи, шпалери на кухні.

– Міс Таґґарт, ви з моїм чоловіком були колегами?

– Ні, я не була знайома з містером Гастінґсом. Але хотіла перебалакати з ним щодо надзвичайно важливого для мене питання.

– Мій чоловік уже п’ять років, як помер.

Даґні розчаровано заплющила очі; отже, людина, яку вона так довго шукала, саме тут і жила, а Ріарден угадав: винахідник помер, і саме тому його двигун опинився в купі сміття.

– Мені страшенно прикро, – мовила вона одночасно до себе і до місіс Гастінґс.

В усмішці, яка дещо пом’якшувала риси місіс Гастінґс, прочитувалася туга, проте на обличчі не було відбитку трагедії, – лише рішучість і впокорене спокійне світло.

– Місіс Гастінґс, чи можна у вас дещо запитати?

– Звісно, прошу, сідайте.