Розділ ««ДУМИ МОЇ, ДУМИ МОЇ…» ЩОДЕННИКОВІ ЗАПИСИ»

А тепер по секрету: я гордий, я задаюсь, що я переміг, переборов у собі і заздрощі, і націоналістичну коросту, і всевсе…

І я тепер, чистий у мислях, чистий у почуттях своїх, можу прийти до О. О. Фадєєва і сказати просто, чисто, хороше:

— Вітаю! Люблю!

Тридцять п'ять літ я в літературі!

Я дожив до того часу, коли я ходжу вулицями в Києві — радісний, веселий, легкий…

І я гадаю, що всіма моїми стражданнями, всіма моїми серцями, і працями, і думками я маю право сказати всім моїм читачам, всім моїм товаришам по роботі:

— Я люблю вас! А народові?

Я не маю права сказати народові:

— Я люблю тебе!

Я тільки можу стати на коліна перед народом, уклонитися йому земно та й проказати:

— Спасибі тобі, народе, що я єсть я! Хай буде благословенне твоє ім'я!

23 лютого, 51. Оце я собі думаю: що треба, щоб мати право з людини посміятися, покепкувати, навіть насміятися, із своєї, рідної людини? Не з ворога. Ворога треба бити і вбивати…

А от своя, рідна людина, як з неї можна посміятися, щоб її не образити (убити — можна, але ображати… це не однаково)…

Так от: що треба, щоб посміятися не з ворога, а з друга? Треба — любити людину. Більше, ніж самого себе.

Тоді тільки ти маєш право сміятися. І тоді людина разом з тобою буде сміятися… із себе, із своїх якихось хиб, недоліків, недочотів і т. д. І буде такий дружній, такий хороший сміх…

Той сміх, що не ображає, а виліковує, виховує людину, підвищує…

Коли ми виховаємо людину до того рівня, що вона любитиме сміх, як воду, як повітря, як своє, як рідне, без чого сумно жити, — отоді тільки зрозуміють NN, що не можна наслідувати Руданського, бо наш народ хоче сміху не часів Руданського, а нашого хорошого, радянського часу.

Треба підтягати народ до розуміння сміху, хорошого, світлого, того сміху, що ним у комунізмі ми сміятимемося…

25 лютого, 51. Дивне діло: десь отам, на Полтавщині, син лебединського сапожника Михайло Кіндратович Губенко, солдат, що приїхав у Грунь до поміщиці фон Рот, був у неї за прикажчика (я барині ручку цілував. Факті), оженився в Груні з молодою дівчиною Параскою Олександрівною (Балаш — її прізвище). М. К. Губенкові було вже 33–34 роки. Народили вони за двадцять п'ять років (батько вмер 1909 року) сімнадцять дітей. Двічі близнята! Батько вмер, коли наймолодшому, Костеві, був один тільки рік! Подумайте — за двадцять п'ять років життя з матір'ю — сімнадцятеро дітей! Злидні злиденнії Коли батько помер, — господи! — та їсти не було чого! Ото мене й старшого брата, Василя (потім він Чечвянський), батько одвіз у Київську воєннофельдшерську школу. І ми 18—19річними хлопцями пішли… Куди? У світ!

Так от… про минуле, про родину… Десь у Груні, перед степом, дві могили: мій батько і моя мати… Хто їх знає? Ніхто!