Розділ ««ДУМИ МОЇ, ДУМИ МОЇ…» ЩОДЕННИКОВІ ЗАПИСИ»

«Пошли мені, доле, сили, уміння, талану, чого хочеш, — тільки щоб я хоч щонебудь зробив таке, щоб народ мій у своїм титанічнім труді, у своїх печалях, горестях, роздумах, ваганнях, — щоб народ усміхнувся! Щоб хоч не на повні груди, а щоб хоч одна зморшка його трудового, задумливого лиця, — щоб хоч одна зморшка ота розгладилася! Щоб очі мого народу, коли вони часом печальні та сумом оповиті,— щоб вони хоч отакуньким шматочком радості засвітилися».

І коли за всю мою роботу, за все те тяжке, що пережив я, мені пощастило хоч разочок, хоч на хвильку, на мить розгладити зморшки на чолі народу мого, весело заіскрити сумні його очі,— ніякого більше «гонорару» мені не треба.

Я — слуга народний!

І я з того гордий, я з того щасливий!

7 листопада, 50. Література… Ой, як це страшно і як привабливо! Що таке, помоєму, література?

1) Образи? — Народ!

2) Сюжети? — Народ!

3) Тема? — Народ! Література — народ!

А що ж, зрештою, таке талант? Талант?

Це — крила Шевченка! Це — ніжність Лесі Українки! Це — мудрість Івана Франка! Це… і т. д.

А взагалі талант — це народ!!! Помоєму, все! А решта?

Ну, як собі хочете: хочете — співайте, хочете — декламуйте, хочете — описуйте, хочете — віршуйте… Це — справа ваша!

26 листопада, 50. Не подумайте, що я не визнаю N за мовознавця! Визнаю!

Але — щоб мене тут грім убив! — не знає N духу української мови, її аромату, її душевно ніжногоніжного трембітотону, її колискової душі, чебрецевих її пахощів, її тремтіння, її шелестіння, її бриніння… Отого, що мати над колискою:

Люлілюлі, люлечки, Шовковії вервечки…

Не з написаної вдома з фольклорних матеріалів лекції, що перед студентами басом:

Мальовані бильця Пішли до Кирильця…

А з материних уст… Коли мати, над колискою схилившись, сумними очима на майбутнього академіка, стомлена, дивиться та:

Ой ну, котку, котів два, Сірі, білі обидва…

Отакий академік знатиме аромат рідної мови…