Розділ ««ДУМИ МОЇ, ДУМИ МОЇ…» ЩОДЕННИКОВІ ЗАПИСИ»

Остап Вишня з дружиною. 1956 р.

Поздоровча телеграма «Крокодила» з нагоди 65річчя Остапа Вишні.

Спасибі вам усім, мої дорогі рецензенти, за вашу думку про мою роботу! Пишіть що хочете, говоріть як знаєте! Мою роботу рецензував на роді

Говорю це не хвастаючись, говорю це як факт, — схиливши свою сиву голову перед народом.

Чи зрозумієте ви, рецензенти мої, що, взявшись за літературну роботу, я ніколи не думав про гонорар, про свою славу і про всяке таке. Я почав робити те, що, на мою думку, могло дати користь народові.

Народ — оцінив. Спасибі йому. Значить, жив я не паразитом.

Помилявся? Так! Помилявся, і дуже помилявся. Але з чистою совістю можу сказати, що ніколи не хотів пошкодити народові.

І все!

Зрозумійте (мабуть, не зрозумієте), що, коли на виступах мене вітають слухачі, народ, я приходжу додому і падаю, знесилений, терзаючись (так, терзаючись!).

За що?! За що люблять?! Я ж нічого, достойного великого радянського народу, не зробив!

Всі оплески, всі виклики я розумію як вимогу: «Зроби!»

А де сили?

Як виріс наш народ, як змужнів, як звеселів, — та в кого ж знайдуться сили, хист, талант, щоб задовольнити потребу нашого замічательного народу на культуру, на художнє слово?

А який же народ наш добрий, який увічливий, який делікатний!

Скільки ж у нього добра до всіх тих, хто хоч трішечки дає йому незвичайного, небуденного, до роздуму придатного…

І коли мені доля дала змогу хоч трішечки, хоч отакунічки дати народові посміхнутися, — киньте всі гонорари, добра, багатства, — все киньте!

Найвищого «гонорару», як веселий блиск в очах народу, — нема.

18 грудня, 49. Ну, чому я мушу чукикати літературу? Чому я мушу боліти, страждати за того, хто прийшов у літературу? Офіціально? Ні!

А серцем, душею, болем моїм?

Чому? Чому такий біль у мене не тільки за «провалля» в літературі, а за особу талановиту, за її поведінку навіть в особистому житті?..