Розділ «Усмішки, фейлетони, гуморески 1951–1956»

— Привіт директорові! Привіт учителям!

Попривітайте також школу в с. Білоцерківці, що над річкою Пслом розляглося (село). Білабіла, чистачиста білоцерківська школа, високими тополями обсаджена. Гукайте:

— Привіт директорові! Привіт учителям!

Потім буде дуже мальовниче, розлогерозлоге село Поділ, з вербами-букетами понад шляхом.

Решетилівка. Колись були решетилівські смушки, тепер решетилівські вишивки та пісні решетилівських вишивальниць. Переїздите біля Решетилівки дві річки, і обидві Говтви. Одна — Говтва грузька. Друга — Говтва вільхова. Яка між ними різниця? У Говтві вільховій вода мокріша, як у Говтві грузькій…

А ось уже й Обазівка. В Обазівці — нова кам'яна чайна і хороший, теж кам'яний, сільмаг. У чайній чистенько, привітна буфетниця. Це вже Полтавський район… Обазівка не винна в тому, що голова Полтавського районного споживчого товариства української мови не знає. Вивіска гласить: «Чайная Полтавского райпотребсоюза». А може, справді обазівці вже забули українську мову? Так ніби ні: прислухалися до балачок — говорять поукраїнському. І сама буфетниця запитувала привітно:

— Чи вам попоїсти, чи вам попопити?

…Далі по шляху перескакуєте річку з чудною назвою Полузер'є, а за Полузер'єм — гора, і хтось, спасибі йому, таку ж чудесну алею із сріблястих тополь обабіч шляху на тій горі насадив! Тополі вже височенькі. Чудова зелена вулиця.

…Полтава. Красуня Полтава. Шлях іде поза Полтавою, але серце у вас завмирає, коли ви подумаєте, скільки ще в Полтаві незалікованих ран, заподіяних їй фашистськими головорізами…

«Ворскла — річка невеличка…»

…А потім районний центр Чутове. Довге воно якесь, Чутове, здається, що одна в ньому вулиця, якою прослалось асфальтоване шосе…

За Чутовим — Явтухівка. Ну, й гусей у Явтухівці!

Коли їхатимете з Харкова до Києва, у вас мимоволі промайне думка: в Явтухівці гусей сила, людей мало, а в Чутові людей сила — гусей мало.

Мальовниче сільце — Ґонтів Яр. Якого Ґонти? Гната? Так Гнат же в Умані на Правобережжі давав панам «жисті»… Це, мабуть, якісь Гнатові родичі, що на Слобожанщину з Києва від панської ласки повтікали.

…Валки з чудесним ставком серед міста. Зелені Валки, кучеряві. Шкода, що шлях не повз Валківську МТС послався. Слід було б перед Валківською МТС картуза скинути й попривітати її. Хай би директор Валківської МТС хоч контору свою до шляху наблизив. Проїздивши, «кричали б женщины «ура» и в воздух чепчики бросали».

…Село Момотівка. Ставок. У ставку «змішались в купу коні, люди»: купаються.

…Люботин, Пісочин… Садки, садки, садки… Річка Уди. А ось і «наш рідний Харків»…

«Наш рідний Харкове», привіті

Хороший він, Харків. І харків'яни хороші. Робочий народ, індустріальний, вузівський… Проти Києва він трішки сухуватий, трішки лисуватий. Що поробиш: з Лопані не завогкієш, а київських садів, та парків, та каштанів не перекучерявиш, хоч, як вискочите ви за Харків по Білгородській соші, там і в Харкова, як у Кузьми Крючкова, дуже добре і закучерявилось, і зазеленіло.

Харків — стрижений під бокс, з чубом на Померки, на Сокольники.