Розділ «Усмішки, фейлетони, гуморески 1951–1956»

Які це чудесні речі, розіслані на колишніх чумацьких і нечумацьких українських шляхах!

Вони так радують подорожнього, що ну просто в ноги їм уклонитися хочеться!

А ще нижчий уклін передати людям, що будують наші шляхи, їхній чудотворній людській праці.

«Швидка» штука — асфальтова дорога.

Це вам не «цоб» і не «цабе».

Коли ви «цобнете» в Києві, «цабекати» вам доведеться деж аж у Полтаві, а в Харкові — трррр!

І вже нема того, та й ніколи вже не буде, — що от вирвалися ви машиною, приміром, з Києва на Харків, коли ще траса тільки до Яготина досягала. Ну, до Яготина ви дорвалися, а воно якраз дощем полоснуло. От вам зразу й тррр! Вертайся додому!

А то було й так: проскочили трасу, вискочили на грейдер, а тут дощ!

Довелося з грейдера вбік — і зразу по ступиці. Ну, сидимо, кукурікаємо.

В таких випадках одразу з'являється хитрувате обличчя місцевого радянського громадянина, по вінця налитого співчуттям до вас:

— Драстуйте! Що, не берьоть Мартин сього, того, іншого?

— Не берьоть!

— Так-так! Не берьоть, значить? От волики, ті б узяли! Так! Закурить нема?

— Закурюйте!

— Так-так! От що я вам пораю: як підсохне, ви тоді спробуйте, воно, може, тоді й той… візьме. Висихайте, хай щастить вам!

А в самого громадянина сміх із очей так і цвіркає. Траплялося — ніде правди діти, — що волики таки справді рятували.

Картина незабутня: попереду пара полових, а позаду «Побєда»: «Гей! Цабе йди, цабе!»

Єдина для вас утіха, що ярмо не до війя причеплене, а до троса: хоч що там собі говоріть, а механізація.

А тепер: ось тобі Київ із Дніпром, а ось уже Лубни з Сулою, Полтава з Ворсклою, а от і Харків з (не при хаті згадуючи) Лопанню!

Швидко, зручно, спокійної