Розділ «Вишневі усмішки кримські»

Ікон у кабінці немає… Молитися господові богові можна в куточок.

Хапати за руку сусіда, проказуючи: «Боже мій! Боже мій! Уже падаємо!» — не можна.

Сусіда може вдарити. За це він ні по яких кодексах не відповідає…

Сіли ви… Отут уже починається…

Тут пасажир, котрий дуже боязкий, сіпається до дверей…

Отут якраз воно й загуде… Загуде, затріщить, мигнуть перед вашими очима ангари… Вас понесло.

Пасажир, которий боязкий, дивиться на сусіду, і в очах у його такий знак запитання, як каланча…

— Уже, значить, нас полетіло?

А оте, на чому вас посадили, м'якими стрибками, з веселим рокотом, по м'якому зеленому килимові котить… Ви — зирк праворуч, Зирк ліворуч, а воно котить… Потім стало… Ви до дверей…

— Уже прилетіли?! Як швидко!

Ех, у цей момент як залопотить же воно! Як же ж і затріщить!.. Вихором летять повз віконечка трісочки, камінці, бадиллячка, грудочки…

А оте, на чому вас посадили, вперед ірвонулось! Ірвонулось і помчалось!

Ї от якийсь легенький пантерячий скік, виверт якийсь ледве помітний, і весь ваш страх… Ні, що я кажу: «страх». Уся ваша хоробрість од шиї, од голови, од грудей — вона, хоробрість ота ваша, наниз посунулась… Посунулась і примостилась у вас же таки всередині, тільки на отоманці й у черевиках…

Під вами, товариші, земля залишилася…

Падає земля од вас кудись туди вниз, падає швидко, невпинно падає… Вся земля, скільки ваше око її вхопити може, униз мчить. Меншають хати, дерева зеленими кучерями закриваються, коні на щурів перекидаються, людиляльками робляться, стрункими вузенькими лінійками простягаються вулиці, вздовж і впоперек якісь лялькові будівлі прорізуючи… А гіподром, де кінські перегони неділями влаштовуються, — так гіподром той' не широкий шлях, а кинутий на зеленім килимі мотузок… А може, не мотузок, в попеляста гадюка великим колом скрутилася і серед левади спати лягла…

А далі під вами хтось із великого глечика молоко розлив… То туман на Харкові сидить.

Ви вже не на землі, а над землею… Ви в повітрі… Ви там, де, може, були тільки секунд п'ять, та й то в дитинстві, коли летіли з дуба од сорочачого гнізда.

Ви залишили під собою те, на чому кількадесят років збивали підметки, натирали мозолі, скорочувались за штатами, хвилювалися за ставку…

Ви залишили під собою те, з чого заздрісно дивилися на задрипаного горобця, як він із вашого смітника летів на сусідську клуню і, летячи, весело цвірінькав.

А пригадуєте ви собі такі хвилини, коли, лежачи горілиць на леваді, ви десь у недосяжній блакиті намацували прижмуреним оком шуліку, що гордо кружляв над вами, із вас таки ж і посміхаючись?