Розділ «Усмішки київські»

Та вже мені не кажіть: знаю й ще чого до баби ходите…

І порох пити, і селітру, і…

Чого ж тепер кричите?

Що з десяти дванадцять умирає?

А як же ви гадали? Щоб так ото баба шептала, а ви жили собі та й жили…

Ні! Так не буває!

Мріть уже, раз до баби йдете!

То вже таке діло…

Лікарів же та фельдшерів не хочете?

«Тумана, кажете, напущають» та «пошесті розносять»…

І правда. Хіба ж таки лікар там чи фельдшер — хіба вони те зроблять, що баба?.. Покличте лікаря на вродини, так він вам почне руки мити, струмент варити, породіллю на чисте рядно класти, бабів з хати повигонить, та чистими ножицями пупа одріже, та зав'яже…

Хіба це порядок?!

А баба богові святому помолиться, та в попіл руки, та іржавого ножа, та поплює, та подує, та прикаже… От воно й умирать легше!..

То єрунда, що потім у дитини пуп гниє, аж доки сватів посилати, а в матері «золотник» не на місці та кров'ю сходить… З бабою!

Або візьміть обкладки…

Лікар, так він починає під шкуру штрикати, та горло мазати, та різні компреси… А з бабою так просто іграшки!

Баба знає, як це робити… На те вона власними руками й зінське щеня давила… От вона тими самими руками й обкладки давить… Лізе собі в рота й давить… Пильнуйте, щоб тільки свічка була напоготові та труна…

А поховати — це штука не велика.

Отож не нарікайте! Мріть собі потроху, царство вам небесне…

Та тікайте од лікарів…