Розділ «ПОЛОВИНА ЖИТТЯ»

— Славо, — сказав Даг тихо. — Заспокойся.

— Я абсолютно спокійний, — сказав Павлиш.

3

До тієї миті корабель залишався для Павлиша фантомом, реальність якого була умовна, немов задана правилами гри. І, навіть наносячи на план — пластикову пластинку, прикріплену до кисті лівої руки, — сітку коридорів і люки, він за рамки цієї умовності не виходив. Він був подібний до розумної миші в лабораторному лабіринті. На відміну від миші справжньої Павлиш знав, що лабіринт скінченний і певним чином переміщується в космічному просторі, наближаючись до Сонячної системи.

Записка, що розсипалася, порушувала правила, бо ніяк, жодним найказковішим чином опинитися тут не могла і тому приводила до єдиного розумного висновку: її не було. Так і вирішив Даг. Так і вирішив би Павлиш, опинившись на його місці. Але Павлиш не міг помінятися місцями з Дагом.

— Саме Надія? — запитав Даг.

— Так, — відповів Павлиш.

— Врахуй, Славо, — сказав Даг. — Ти сам фізіолог. Ти знаєш. Може, краще ми тебе замінимо? Або взагалі залишимо корабель без нагляду.

— Все нормально, — сказав Павлиш. — Не турбуйся. Я пішов за консервантом.

— Навіщо?

— Якщо зустрінеться ще одна записка, я її збережу для тебе.

Здійснюючи недовгу мандрівку до своєї каюти, витягуючи консервант з ящика зі всілякими різностями, зібраними акуратним Сато, він весь час намагався відновити в пам’яті ганчірку чи аркуш паперу з написом. Але аркуш не піддавався. Як обличчя коханої жінки: ти намагаєшся пригадати його, а пам’ять народжує лише окремі, дрібні деталі, що ніяк не задовольняють тебе — пасмо над вухом, зморшку на чолі. На той час, коли Павлиш повернувся в камеру, де його очікувала (він уже почав побоюватися, що зникне) жменька білого пороху, упевненість в записці похитнулася. Розум прагнув оберегти його від чудес.

— Що робиш? — запитав Даг.

— Шукаю люк, — сказав Павлиш. — Щоби пройти далі.

— А як це було написано? — запитав Даг.

— По-російськи.

— А який почерк? Які літери?

— Літери? Літери друковані, великі.

Він відшукав люк. Люк відчинився легко. Це було дивне приміщення. Поділене перегородками на відсіки різного розміру, форми. Деякі з них були засклені, деякі відокремлені від коридору тонкою сіткою. Посеред коридору стояла півкуля, схожа на високу черепаху, сантиметрів шістдесят у діаметрі. Павлиш доторкнувся до неї, і півкуля з несподіваною легкістю покотилася уздовж коридору, немов під нею ховалися добре змащені ролики, ткнулася в стінку і завмерла. Промінь ліхтаря вихоплював з темряви закутки і ніші. Але всі вони були порожні. У одній купою лежало каміння, в іншій — уламки дерева. А коли він придивився, уламки здалися схожими на рештки якоїсь великої комахи. Павлиш просувався вперед поволі, щохвилини доповідаючи на корабель про свій прогрес.

— Розумієш, яка штука, — почувся голос Дага. — Можна стверджувати, що корабель залишений років сорок тому.