Розділ тридцять восьмий

Фанні щиро їй подякувала. Вона зізналася, що буде дуже рада чашечці чаю, і Сьюзен хутко заходилася до роботи, наче задоволена, що може зробити все сама; і після деякої зайвої метушні та нерозважливих спроб утихомирити хлопців, що було їй вочевидь не під силу, вона чудово з усім упоралася. Фанні немов ожила — і тілом, і душею; від такої своєчасної турботи вщух і головний, і душевний біль. Сьюзен мала відкрите, розумне обличчя; вона була схожа на Уїльяма, і у Фанні зародилася надія, що сестра, як і він, буде добра й прихильна до неї.

Під час цього затишшя повернувся Уїльям, а за ним — і матуся з Бетсі. У всьому блиску й красі своєї лейтенантської форми він здавався ще вищим і стрункішим; і, сяючи щасливою усмішкою, він ступив до Фанні, а вона, підвівшись, якусь мить дивилася на нього в німому замилуванні, а тоді оповила його руками за шию і розридалася від майже болісної радості.

Не бажаючи видатися засмученою, вона скоро опанувала себе, витерла сльози і нарешті змогла роздивитися й похвалити всі дивовижні красоти його мундира; і, вже звеселившись, вислухала його райдужні мрії — до самого відплиття щодня бувати на березі і навіть повезти її до Спітхеда й показати свій корабель.

Знову сполошив усіх прихід містера Кемпбела — корабельного лікаря з «Дрозда», що зайшов за своїм другом; це був прекрасно вихований молодий чоловік. Відшукати для нього вільного стільця виявилося не так уже й легко; тим часом юна розпорядниця чаювання спішно мила чашку та блюдце; чоловіки серйозно поговорили із чверть години і знову здійнявся галас. Чоловіки та хлопці разом заворушилися, настав час іти; все було готове, Уїльям попрощався, і всі вони вийшли — троє хлопців, незважаючи на вмовляння матері, вирішили провести брата і містера Кемпбела до військового порту, а містер Прайс пішов віднести сусідові газету.

Після цього можна було сподіватися на відносний спокій; і тому, коли Ребекку сяк-так умовили прибрати чайний посуд і місіс Прайс понишпорила по всіх закутках, шукаючи рукава від сорочки, який Бетсі зрештою вгледіла у шухляді кухонної шафи, невелике жіноче товариство влаштувалося зручніше, і мати, знов побідкавшись, що ніяк не встигне зібрати Сема в дорогу, нарешті спромоглася подумати про старшу доньку та родичів, від яких вона приїхала.

Посипалися питання; і одним з перших було — «як справи у сестриці Бертрам з прислугою? Певно, теж має чимало мороки, поки підшукає когось?» — і скоро вона й думати забула про Нортгемптоншир і почала скаржитись на свої злигодні, на жахливу портсмутську прислугу, з-поміж якої дві її служниці, звісно, найгірші. Забувши про Бертрамів, вона почала розписувати злочини Ребекки, проти якої могла дещо докинути і Сьюзен, а тим паче маленька Бетсі, і яку справді начебто не було за що похвалити. Фанні, не втримавшись, обережно спитала, чи не збирається матуся звільнити Ребекку, коли мине її рік.

– Її рік! — вигукнула місіс Прайс. — Треба буде якось спекатися її раніше, — її рік мине тільки в листопаді. В Портсмуті, моя люба, слуги як приходять, так і йдуть; а як хтось півроку протримається, це справжнє диво. Я вже й не сподіваюся знайти щось путнє. Якщо я звільню Ребекку, то потерпатимуся з іншою. І я не думаю, що мені так уже важко догодити; робота в нас легка, бо в неї є помічниця, і я частенько ледь не половину всього роблю сама.

Фанні промовчала, але не тому, що погодилася, наче не можна знайти ліків від такого лиха. Вона сиділа, дивилася на Бетсі і мимоволі згадувала іншу сестру — милу крихітку, що була ще меншою, ніж зараз Бетсі, коли Фанні поїхала до Нортгемптонширу, і померла через кілька років. У ній було щось справді чарівне. Її Фанні тоді любила більше, ніж Сьюзен, і коли звістка про її смерть досягла Менсфілду, Фанні довго тужила за нею. При погляді на Бетсі перед нею знову постав образ маленької Мері, та вона нізащо в світі не стала б завдавати болю матері згадкою про неї.

Поки Фанні сиділа, поринувши у спогади, Бетсі, стоячи неподалік від неї, щось крутила в руках, бажаючи привернути увагу сестри, і водночас намагалася приховати цю річ від Сьюзен.

— Що це там у тебе, любонько? — спитала Фанні. — Іди-но, покажи мені.

То був срібний ножик. Сьюзен схопилася з місця, вигукнувши, що це її ножик, і спробувала його відібрати; але дитя кинулося шукати захисту в матері, і Сьюзен могла тільки в запалі нарікати на таку несправедливість, при цьому вочевидь сподіваючись знайти підтримку у Фанні. Це просто підло, що вона не може отримати свого ножика, це її власний ножик, сестричка Мері його залишила їй, коли вже лежала при смерті, і вона, Сьюзен, вже бозна-відколи могла б тримати його в себе. Але мама не віддає його їй, а Бетсі завжди дозволяє його брати; і скінчиться тим, що Бетсі його зіпсує і назавжди візьме собі за іграшку, хоч мама обіцяла, що Бетсі його не чіпатиме.

Фанні була вражена. Її почуття обов'язку, честі й справедливості були скривджені словами сестри та відповіддю матері:

— Та годі тобі, Сьюзен! — плаксиво вигукнула місіс Прайс. — Чого це ти так вередуєш? Завжди ти гиркаєшся через той ножик. Не треба бути такою вередливою. Бідна моя Бетсі, бач, яка Сьюзен лиха до тебе! А тобі не слід було брати ножика, любонько, коли я послала тебе до шафи. Ти ж знаєш, я просила тебе його не чіпати, бо Сьюзен цього не любить. Доведеться мені його від тебе сховати, Бетсі. Бідна Мері, мабуть, і не гадала, що через нього підуть такі чвари, коли віддала його мені за дві години до смерті. Бідна моя дитинка! Вона вже ледве могла говорити, а все ж сказала так лагідно: «Нехай сестриця Сьюзен візьме собі мого ножика, мамочко, коли мене поховають». Бідна дитинка! Вона ж його так любила, Фанні, весь час тримала його в себе на ліжку, поки хворіла. Це був подарунок її доброї хрещеної, старої пані адміральші Максвел, — усього за три місяці до того, як Мері віддала Богові свою душеньку. Бідне моє дитятко! Мабуть, Всевишній узяв її на небо, щоб вона отак не поневірялася в цьому світі. Ох ти, моя Бетсі, — і вона ніжно пригорнула малу до себе, — тобі от не пощастило мати таку добру хрещену. Тітонька Норріс живе надто далеко, не може вона подбати про мою крихітку.

Фанні справді не було чого передати від тітоньки Норріс, окрім сподівань, що її хрещениця — добра дівчинка і читає її Псалтир. Якось у вітальні Менсфілд-парку непевно говорилося, що, мовляв, треба послати Бетсі Псалтир; та відтоді Фанні не чула про це більш ні слова. Місіс Норріс, щоправда, принесла з дому дві старих Псалтирі її чоловіка; та коли їх оглянули, цей дар щедрого серця виявився дещо недоречним. Одна з книг була надрукована занадто дрібним шрифтом, інша — така громіздка, що дитині було б незручно її носити.

Фанні, знов украй знеможена, вдячно погодилася, коли їй запропонували лягти спати; і поки Бетсі репетувала, щоб їй дозволили лягти на годину пізніше на честь приїзду сестри, Фанні вже вийшла з вітальні, де знову зчинилася буча: хлопці домагалися, щоб їм дали грінок із сиром, батько жадав рому з водою, — та Ребекка, як на гріх, знову десь запропастилася.

Нічим не втішила її й тісна, вбого умебльована спальня, яку Фанні мала ділити із Сьюзен. Тіснота кімнат нагорі та внизу, вузькі коридори і сходи вразили її більше, ніж вона могла те уявити собі. Скоро вона вже з ніжністю згадувала свою малу горішню кімнатку в Менсфілді, яка там вважалася надто тісною, щоб задовольнити когось іншого.