Розділ тридцять п'ятий

— Ніколи! Фанні, ти сказала це з такою несхитною рішучістю! Це на тебе не схоже, ти ж завжди така стримана!

— Я хотіла сказати, — розпачливо вигукнула вона, — що я так думаю; наскільки взагалі можна судити про майбутнє, я думаю, що ніколи не зможу відповісти йому взаємністю.

— А я схильний сподіватись на краще. Я розумію, розумію ясніше, ніж Кроуфорд, що того, хто хоче добитись від тебе взаємності (а ти знаєш, що він прагне саме цього), чекає нелегка праця; адже проти цього постануть усі твої давні уподобання та звички; і перш ніж він завоює твоє серце, йому доведеться послабити всі зв'язки, що єднають тебе з усім твоїм живим і неживим оточенням, що зміцнені багаторічною звичкою і тепер, при самій лише думці про розлуку, стали для тебе іще дорожчими. Я знаю, думка про те, що тобі доведеться покинути Менсфілд, деякий час буде відштовхувати тебе від Кроуфорда. Шкода, що він мусив оголосити про свій намір. Шкода, що він не знає тебе, Фанні, так само добре, як я. Між нами кажучи, я вірю, що ми тебе завоюємо. Мої теоретичні та його практичні знання, об'єднані разом, не можуть не досягти успіху. Йому слід було б діяти за моїм планом. Однак я сподіваюся, час покаже (принаймні мені хотілося б у це вірити), що його незмінне почуття варте твоєї взаємності і що він отримає цю винагороду. Я не можу уявити, що в тебе немає бажання його покохати, — природного бажання, породженого вдячністю. Ти повинна відчувати щось подібне. Ти, певно, шкодуєш про свою байдужість.

— Ми такі різні, — мовила Фанні, ухилившись від прямої відповіді, — ми дуже, дуже різнимося за своїми нахилами та звичками, — настільки, що я певна — ми б не були щасливі разом, навіть якби я могла його покохати. Немає на світі двох людей, що були б такі несхожі. Наші смаки різняться в усьому. Ми були б нещасні.

— Ти помиляєшся, Фанні. Різниця між вами зовсім не така велика. У дечому ви дуже схожі. І ваші смаки різняться не в усьому. Щодо літератури та загальних понять людської моралі, вони якраз збігаються. У вас обох добре серце і щирі почуття; і хіба хоч хто-небудь, хто чув, як він учора ввечері читав Шекспіра, і бачив, як ти слухала, міг би подумати, що ви не підходите одне одному? Ти забуваєш про себе; я можу припустити, що ви різні за вдачею. Він жвавий та веселий, ти серйозна; але тим-то й краще: його веселість буде підтримувати тебе в доброму гуморі. Ти легко впадаєш у відчай і схильна перебільшувати труднощі. Його весела вдача цьому протистоятиме. Він ні в чому не бачить труднощів; і його приємна бадьорість завжди буде тобі підтримкою. Відмінність між вами, Фанні, жодною мірою не свідчить про те, що ви не можете бути щасливі разом; ти про це навіть не думай. Я от, наприклад, впевнений, що така відмінність є радше сприятливою обставиною. Я глибоко переконаний, що краще, коли вдача в обох різна. Тобто я маю на увазі різний настрій, манеру поведінки, схильність до великого чи малого товариства, до того, щоб говорити чи слухати, бути серйозним чи веселим. Деякі протилежні риси, я впевнений, сприяють щастю у шлюбі. Я, звичайно, не кажу про крайнощі; а надто велика подібність у всіх цих випадках будь-що призводить до крайнощів. Протистояння, делікатне й постійне, спонукає бути уважнішими та люб'язно поводитись одне з одним.

Фанні безпомилково вгадала, про що він думає. Він знову потрапив під владу міс Кроуфорд. Говорив про неї з надзвичайним піднесенням відтоді, як повернувся до Менсфілду. Якраз напередодні обідав у пастораті.

Дозволивши йому на кілька хвилин поринути в щасливі мрії, Фанні відчула, що мусить продовжити розмову про містера Кроуфорда, і мовила:

— Його вдача — не єдине, з чим я не можу примиритися, хоча навіть у цьому різниця між нами надто велика: його настрій часто мене пригнічує; але в ньому є щось інше, що мені ще більш осоружне. Мушу тобі зізнатися, кузене, я не схвалюю його характер. Я не можу думати про нього добре від часів нашого театру. Тоді його поведінка видалася мені такою неблагородною, такою безсовісно егоїстичною, — тепер я можу про це сказати, бо все це в минулому, — він поводився так негарно щодо бідного містера Рашворта і, здавалося, анітрохи не зважав на те, як здіймає його на глуми, як його кривдить, залицяючись до Марії, а вона… коротше кажучи, під час цієї театральної затії він справив на мене таке враження, якого вже не змінити.

— Люба моя Фанні, — відповів Едмунд, ледве дослухавши до кінця. — Не судімо кожного з нас за тим враженням, яке ми могли справити о тій порі загального божевілля. Цей театр мені так неприємно згадувати. Марія, Кроуфорд, усі ми поводили себе не так, як треба, а я був гірший від будь-кого. Порівняно зі мною всі інші поводилися бездоганно. Я ж робив дурниці з відкритими очима.

— Я лишалася осторонь, — мовила Фанні, — і, може, тому бачила більше від тебе. І містер Рашворт часом був сам не свій з ревнощів.

— Цілком можливо. Та це й не дивно. Уся ця історія сама по собі — гірше не вигадаєш. Я просто жахаюся, коли думаю, як Марія могла собі таке дозволити; але якщо вона наважилася на таку роль, не слід дивуватися поведінці інших.

— Може, я й помиляюся, та я була певна, що до театру Джулія думала, наче Кроуфорд залицяється до неї.

— Джулія! Я вже чув від когось, що Кроуфорд упадав за Джулією; але я нічого такого не помічав. І до того ж, Фанні, — хоч, сподіваюся, я віддаю належне порядності моїх сестер, мені здається цілком імовірним, що вони — чи одна з них, чи обоє — дуже хотіли привернути до себе увагу Кроуфорда і були такі необачні, що виказали це бажання більш відверто, ніж те дозволяють правила пристойності. Пригадую, їм вочевидь подобалося його товариство; а коли когось на зразок Кроуфорда, з його жвавою і, можливо, дещо легковажною вдачею, так заохочують до подальших кроків, він може зайти надто далеко… Тут немає нічого дивного, адже зрозуміло, що він не мав серйозних намірів: його серце лишалося вільним для тебе. І мушу сказати, завдяки його прихильності до тебе я став думати про нього незрівнянно краще. Це робить йому честь; він показав, що високо цінує блаженство сімейного щастя і чистої любові. Це доводить, що дядечко не зміг його зіпсувати. Тобто це свідчить про те, що він саме такий, яким я завжди хотів його бачити, хоч і боявся, що він інший.

— Я впевнена, що він думає про серйозні речі не так, як належить.

— Скажи краще, що він взагалі не думає про серйозні речі: оце буде вірно. Та й як він міг стати іншим, маючи такого опікуна й наставника? Якщо згадати про те виховання, яке вони обоє отримали, хіба не дивно, що вони стали такими, як є зараз? Кроуфорд — я ладен це визнати — поки що керується лише своїми почуттями. На щастя, ці почуття загалом добрі. Ти зможеш додати все інше, чого йому бракує; йому неймовірно поталанило, що він закохався в таке створіння — в жінку, що несхитна мов скеля у своїх принципах і чия ніжна вдача так добре допомагає їм слідувати. Він справді зробив напрочуд вдалий вибір. Він зробить тебе щасливою, Фанні; я знаю, він дасть тобі щастя; а ти даси йому все.

— Я не хотіла б узяти на себе такий тягар, — налякано вигукнула Фанні, — таку серйозну відповідальність!

— Як завжди, вважаєш себе ні на що не здатною, уявляєш, наче тобі все не під силу! Гаразд, хоч сам я, певно, не можу змінити твоїх почуттів, я вірю, що вони все одно зміняться. Щиро кажучи, я дуже цього бажаю. Мені над усе хочеться, щоб Кроуфордові велося добре. Твоє щастя, Фанні, для мене найважливіше, але після тебе я в першу чергу турбуюся про Кроуфорда. Ти ж розумієш, для мене він не чужа людина.

Фанні розуміла це надто добре, і тому їй не було чого сказати; і вони пройшли ще з півсотні ярдів мовчки, задумані. Едмунд заговорив першим:

— Мені дуже сподобалося, як вона про це говорила вчора; особливо сподобалося тому, що я не чекав від неї такого правильного погляду. Я знав, що вона прихильна до тебе. І все ж таки боявся, що вона тебе недооцінить, не вважатиме тебе вартою її брата, пошкодує, що він не обрав дівчини знатної або багатої. Я боявся, що вона надто дорожить тими світськими поняттями, про які їй з дитинства доводилося так багато чути. Але вийшло зовсім інакше. Вона говорила про тебе, Фанні, саме так, як належить. Цей шлюб для неї є так само бажаним, як для твого дядечка чи для мене. Ми довго про це говорили. Я міг і не починати цієї розмови, хоч і прагнув чимшвидше дізнатися про її почуття, — не встиг я пробути там і п'яти хвилин, як вона заговорила про це — так душевно, у тій своїй чарівній манері, що їй так властива, — так щиро й відверто. Місіс Грант кепкувала з неї, що вона так поквапилася з цією розмовою.

— То місіс Грант також була в кімнаті?