Розділ тридцять другий

Вона одразу ж вийшла надвір, як порадив дядечко, і сумлінно, наскільки могла, виконала й іншу його пораду: витерла сльози, постаралася опанувати себе і спокійно про все подумати. Вона хотіла довести йому, що справді не бажає його засмучувати і прагне знову здобути його прихильність; до того ж він дав їй неабиякі підстави для таких старань, приховавши всю історію від тітоньок. Тепер їй слід зробити все можливе для того, щоб не викликати підозри ані своїм виглядом, ні поведінкою; і вона відчувала, що здатна майже на все, якщо це врятує її від тітоньки Норріс.

Вона була просто приголомшена, коли, повернувшись з прогулянки, знов увійшла до Східної кімнати і одразу ж побачила веселий вогонь у каміні. Вогонь! Це було вже занадто; виявити таку турботу про неї в таку хвилину! Вона відчула майже болючу вдячність. Її дивувало, що сер Томас, заклопотаний своїми справами, міг згадати про таку дрібницю; та незабаром вона дізналася від служниці, яка прийшла наглядати за вогнем, що тепер тут запалюватимуть щодня. Так наказав сер Томас.

— Я просто негідниця, якщо після цього зможу бути невдячною! — мовила Фанні до себе. — Боже мене борони від невдячності!

Вона не бачила ні дядечка, ні тітоньки Норріс, поки вони не зустрілися за обідом. Дядечко поводився з нею майже так само, як завжди; вона була певна, що він і не хотів ставитися до неї по-іншому, і лише її вразливій уяві могла примаритись якась зміна; але тітонька дуже скоро взялася їй дорікати, і коли почала розводитися про те, як негарно та нечемно вчинила Фанні, вийшовши надвір без її відома, Фанні зрозуміла, що повинна благословити доброту дядечка, який позбавив її від подібних докорів, викликаних набагато серйознішою причиною.

— Якби я знала, що ти збираєшся вийти, я б попросила тебе піти до мене додому, передати деякі розпорядження Ненні, — говорила тітонька Норріс, — а так була мені зайва морока, довелося самій чалапати. Я ледве викроїла на те часину. А ти б так легко могла позбавити мене зайвих клопотів, — тобі варто було лише сказати нам, що ти збираєшся вийти. Тобі, напевно, було б однаково, гуляти алеєю чи пройтися до мого будинку.

— Я порадив Фанні погуляти в алеї, бо там найсухіше місце, — мовив сер Томас.

— О! — вигукнула місіс Норріс і на мить загнулася, — це дуже люб'язно з вашого боку, сер Томас, але ви просто не знаєте, яка суха стежка до мого дому. Фанні могла там чудово прогулятися, будьте певні, та й навіть краще, бо з того була б якась користь; і тітоньці зробила б послугу. Хоч як, а вона таки винна. Якби лишень сказала, що збирається вийти… Та це ж Фанні, — я вже давно помітила, є в ній щось таке: все вона робить по-своєму, не любить, щоб її повчали, пнеться все робити на свій копил, де тільки може. Така вона, знаєте, собі на думці, і надто вже самостійна — тільки й жди, що втне якусь дурницю. Я б дуже їй радила трошки поміркувати над тим, яку має вдачу.

Сер Томас подумав, що навряд чи щось може бути несправедливішим від такого судження про Фанні, і хоч іще зовсім недавно він сам висловлював подібні почуття, зараз він поспішив змінити тему розмови, проте мав неабияк постаратись, перш ніж зазнав успіху: місіс Норріс вочевидь бракувало проникливості, щоб завважити, як зараз, так і будь-коли, якої він гарної думки про свою племінницю і який далекий від схильності перебільшувати чесноти своїх дітей, недооцінюючи Фанні. І вона говорила про ту горезвісну прогулянку аж до кінця обіду.

Однак обід нарешті минув, і вечір приніс Фанні довгожданий спокій та звеселив її більше, ніж вона могла сподіватись після такого буремного ранку; але вона, по-перше, вірила, що вчинила правильно, що її судження були вірні, а наміри — достойні; за це вона могла ручитися. А по-друге, вона дуже хотіла сподіватися, що невдоволення її дядечка помалу минає і, певно, мине й зовсім, коли він подивиться на все спокійно і зрозуміє — як має розуміти будь-яка добра людина, — наскільки жахливо, неприпустимо, негідно виходити заміж без любові.

Вона не могла не тішити себе надією, що тільки-но ця грізна зустріч, яка чекає на неї завтра, відійде в минуле, ця історія завершиться раз і назавжди, бо коли містер Кроуфорд поїде з Менсфілду, то все знову буде так, як було колись. Вона не могла, не хотіла повірити, що кохання до неї надто довго не даватиме спокою Кроуфордові; він не з таких. Лондон скоро його вилікує. В Лондоні він сам почне дивуватися зі своєї любовної омани і буде вдячний Фанні за її розважливість, яка вберегла його від прикрих наслідків такого засліплення.

У той час як Фанні тішилася цими надіями, її дядечка невдовзі після чаю викликали з кімнати; то був надто звичний випадок, щоб її насторожити, і тому вона про це навіть не замислювалася, поки за десять хвилин по тому не з'явився дворецький і не оголосив, явно звертаючись до неї:

— Сер Томас хоче поговорити з вами, мем, у своєму кабінеті.

Вона вмить збагнула, до чого ведеться; здогадка, що сяйнула в неї, змусила її пополотніти від жаху; але, одразу ж підвівшись, вона була готова скоритися наказові, і тут обізвалася тітонька Норріс:

— Стривай-но, стривай, Фанні! Що це з тобою? Куди ти зібралася? Не будь така спритна. Як уже на те, моя люба, це не тебе кличуть; це мене покликали (і вона позирнула на управителя); а ти завжди лізеш, куди тебе не просять. Що може бути потрібно від тебе серові Томасу? Це ж ви мене мали на увазі, Бедлі; я зараз. Ви мали на увазі мене, я певна; сер Томас хоче бачити мене, а не міс Прайс.

Але Бедлі був несхитний.

— Ні, мем, не вас, а міс Прайс; повірте, він хотів бачити міс Прайс.

І він злегка всміхнувся, що означало: «Навряд чи ви могли б прислужитись у такій справі».

Місіс Норріс, страшенно розлючена, мусила повернутись до свого рукоділля; а Фанні, перейнята зловісними передчуттями, вийшла з кімнати, щоб наступної миті — як і очікувала — зустрітися наодинці з містером Кроуфордом.