Розділ двадцять п'ятий

— Я був би радий стати вам у нагоді, тітонько; але ж Брайтон лежить майже коло самого Бічі-Хед, і якби навіть я міг заїхати так далеко, не думаю, що в такому розкішному місці зрадіють бідному неотесаному гардемаринові, як я.

Місіс Норріс взялася гаряче запевняти його, що він може очікувати на гостинний прийом, але сер Томас перервав її, владно мовивши:

— Не раджу тобі їхати до Брайтона, Уїльяме, бо певен, що ти невдовзі зможеш зустрітися з ними за зручніших умов, хоч мої доньки були б раді бачити своїх кузенів усюди; і ти впевнишся, що містер Рашворт схильний ставитися до всіх наших родичів так само, як до своїх власних.

— Як на мене, то краще б він був особистим секретарем першого лорда Адміралтейства, — тільки й відповів Уїльям — стиха, щоб цього не почув хтось інший; і на цьому розмова скінчилася.

Поки що сер Томас не побачив у поведінці містера Кроуфорда нічого особливого, та коли після другого робера гравці у віст вийшли з-за столу, він, покинувши доктора Гранта і місіс Норріс обговорювати їхню останню гру, почав спостерігати за іншим столом і помітив, що його племінниці приділяють увагу, і навіть, можна сказати, незвичайну увагу.

Генрі Кроуфорд був у захваті від свого плану щодо Торнтон-Лейсі; і, зазнавши поразки в намаганні зацікавити ним Едмунда, він взявся із щирою серйозністю викладати свої ідеї прекрасній сусідці. Він збирається зняти для себе цей будинок узимку, щоб мати поблизу власне житло і, як він одразу ж їй пояснив, користуватися ним не тільки під час мисливського сезону (хоч ці міркування також були важливі, позаяк він, незважаючи на гостинність доктора Гранта, не хотів завдавати йому зайвого клопоту, розмістивши в його стайні своїх коней); але його прихильність до цієї місцини залежить не тільки від сезонних розваг: він усім серцем бажає віднайти тут затишний притулок, до якого зможе потрапити коли завгодно і яким зможе розпоряджатися на свій власний розсуд, де проводитиме увесь вільний час, щоб підтримувати, зміцнювати й розвивати дружбу та близькість із менсфілдською родиною, яка що не день стає для нього дорожча. Сер Томас, почувши про це, не образився: словам молодого джентльмена не бракувало ввічливості, і Фанні відповіла на них так люб'язно і скромно, так спокійно і без тіні кокетування, що її поведінка здавалася просто бездоганною. Вона говорила мало, лише зрідка висловлюючи своє схвалення, нічим не давала зрозуміти, наче схильна віднести хоча б частину компліментів Кроуфорда на свою адресу, і не заохочувала його в намірі оселитися в Нортгемптонширі. Помітивши, хто за ним спостерігає, Генрі Кроуфорд звернувся до сера Томаса з тим самим повідомленням, у буденнішому, проте такому ж сердечному тоні.

— Я хочу стати вашим сусідом, сер Томас; певно, ви чули, як я сказав про це міс Прайс. Чи можу я сподіватися на вашу згоду і на те, що ви не будете переконувати вашого сина відмовити такому орендареві?

Сер Томас, люб'язно вклонившись, відповів:

— Це єдине заперечення, сер, яке я маю проти такого сусідства. Але сподіваюся й вірю, що Едмунд сам побажає оселитися в Торнтон-Лейсі. Едмунде, я не сказав нічого зайвого?

Едмунд, почувши ці слова, вперше збагнув, про що йдеться; але, зрозумівши питання, не забарився з відповіддю.

— Звичайно, сер, я не маю нічого проти. Але, Кроуфорде, хоч я й мушу відмовити вам як орендареві, приїздіть до мене як друг. Вважайте цей будинок наполовину своїм кожної зими; стайні ми розширимо за вашим планом, з урахуванням кожної ідеї, яка вам спаде на думку цієї весни.

— Ми де в чому програємо, — вів далі сер Томас. — Його від'їзд, хай навіть усього за десять миль, означатиме вельми небажану втрату для нашого сімейного кола; але мені було б дуже прикро, якби мій син погодився на менше. Цілком природно, що ви не подумали про це як слід, містере Кроуфорд. Але в парафії є свої права й потреби, які може знати лише пастор, що мешкає там постійно, і які не може задовольнити належною мірою ніхто, крім нього. Едмунд міг би, власне кажучи, виконувати свої обов'язки в Торнтоні, не покидаючи Менсфілд-парку; він міг би їздити туди верхи щонеділі, у будинок, начебто обжитий, і служити відправу; він міг би ставати пастором Торнтон-Лейсі кожного сьомого дня, на три-чотири години, якби його це влаштувало. Але йому цього не досить. Він знає, що людська натура потребує серйознішого уроку, ніж їй може дати недільна проповідь, і що, не живучи серед своїх парафіян, не довівши їм свою прихильність та турботу постійною увагою, він робитиме надто мало і для їхнього, і для власного блага.

Містер Кроуфорд кивнув головою.

— Отже, підбиваючи підсумок, — мовив сер Томас, — я можу сказати, що Торнтон-Лейсі — єдине місце в окрузі, де я б не хотів бачити містера Кроуфорда в ролі постійного мешканця.

Містер Кроуфорд вклонився, виражаючи подяку.

— Сер Томас, — мовив Едмунд, — без сумніву, розуміє обов'язки пастора. Слід сподіватися, що його син також їх розуміє — і зможе це довести.

Невідомо, як вплинула коротка промова сера Томаса на містера Кроуфорда, проте вона неприємно збентежила двох інших осіб, що слухали його з найбільшою увагою, — міс Кроуфорд і Фанні. Одна з них, лише тепер усвідомивши, що Торнтон так скоро й остаточно стане для Едмунда домівкою, опустивши погляд, замислилася, як це буде — не бачити його щодня; інша, пробуджена від втішних марень, що були навіяні описом Торнтона, почутим від брата, більш не могла викреслити з уяви церкву та пастора і бачити тільки елегантний сучасний будинок, куди час від часу наїжджає багатий джентльмен, і тому майже зненавиділа сера Томаса, звинувативши його в загибелі своєї мрії і найбільше страждаючи від необхідності стримуватися, до якої спонукали його вдача та манера поведінки, та ще від неможливості відвести душу у глузливих докорах. Приємну гру, що точилася в її уяві, було завершено. Настала мить відкласти гру, бо залунали слова проповіді; і вона була рада нагоді трохи розвіятися, змінивши місце й сусіда.

Головні члени сьогоднішнього товариства з'юрмилися біля каміна, настав час прощатись. Фанні та Уїльям опинилися неподалік від них. Вони лишалися удвох за картярським столом і любенько гомоніли, не думаючи про інших, поки хтось інший не подумав про них. Генрі Кроуфорд першим посунув до них свого стільця і кілька хвилин сидів мовчки, спостерігаючи за ними; а тим часом за ним спостерігав сер Томас, що стоячи розмовляв з доктором Грантом.

— Сьогодні у нас бальний вечір, — мовив Уїльям. — Якби я був у Портсмуті, то, певно, пішов би на бал.

— Але ж ти не хотів би зараз опинитися в Портсмуті, Уїльяме?