Розділ двадцять другий

— Звичайно. А ви хіба ні? Хіба всі ми цього не хочемо?

— Я не можу хотіти чогось такого, що настільки не залежить від мого бажання. Міс Кроуфорд може обирати бажаний для неї ступінь багатства. Їй треба лише визначити його розміри — кількість тисяч фунтів на рік, — і, без сумніву, стільки вона й матиме. А все, чого я можу хотіти, — це не бути бідним.

— Завдяки скромності та ощадливості, узгоджуючи свої бажання зі своїм капіталом і таке інше. Я вас розумію, і це вельми схвальне бажання для людини вашого віку, з такими обмеженими прибутками і без впливових зв'язків. Чого ви іще можете бажати, окрім пристойного забезпечення? У вас лишається не так багато часу; а ваші рідні мають не те становище, щоб могли що-небудь для вас зробити чи то образити вас нагадуванням про своє багатство та всі ті переваги, яких воно надає. Будьте чесним та бідним, як на те ваша воля, — та я не думаю, що зможу вам позаздрити. Я навіть не думаю, що зможу вас поважати. У мене набагато більше поваги до тих, хто чесний і багатий.

— Те, наскільки ви поважаєте чесність — бідну чи багату, — мене зовсім не хвилює. Я не збираюся бути бідним. Бідність як така викликає в мене відразу. Бути чесним і посідати середнє місце між багатством та бідністю — ось яке становище ви не повинні зневажати.

— Але я зневажатиму таку людину, якщо вона могла б піднятися вище і не зробила цього. Я можу лише зневажати будь-кого, хто вдовольняється життям у безвісті, тоді як міг би завоювати визнання.

— Але як саме завоювати? Як, зрештою, моя чесність може домогтися хоч якогось визначного становища?

На це питання було нелегко відповісти, і прекрасна леді замислено промовила: «О-о!» — перш ніж надумала, що сказати:

— Вам слід було б балотуватися до парламенту чи десять років тому піти у військові.

— Але тепер про це не варто говорити; а щодо моєї парламентської кар'єри, гадаю, мені доведеться почекати скликання асамблеї представників молодших синів, які не мають з чого жити. Ні, міс Кроуфорд, — додав він серйознішим тоном, — є визначна мета, не досягати якої, я почуватимуся нещасним, — у тому разі, якщо мені не пощастить чи я виявлюся нездатним її досягти, — але вона полягає в зовсім іншому.

Те розуміння, яке Фанні побачила в його погляді, коли він говорив, а також те, що звучало в жартівливій відповіді міс Кроуфорд, було гіркою поживою для роздумів Фанні; і, відчувши, що вона просто не в змозі з належною увагою слухати місіс Грант, з якою йшла зараз услід за тими двома, вона вже майже вирішила йти додому і лише чекала, поки збереться на силі про це сказати, коли великий годинник у Менсфілд-парку пробив на третю, і вона збагнула, що справді затрималася набагато довше, ніж зазвичай, і одразу ж перестала вагатися, чи лишитись їй, чи піти і як саме та коли це зробити. Більш не маючи жодних сумнівів, вона негайно стала прощатися з усіма, і Едмунд тої ж миті згадав, що його мати питала про Фанні і що він пішов до пасторату саме по неї.

Фанні заспішила ще більше і, не сподіваючись, що Едмунд стане її супроводжувати, збиралася скоренько йти додому сама; але інші також прискорили кроки і увійшли разом з нею до будинку, через який потрібно було пройти. Доктор Грант був у передпокої, і, коли вони зупинилися з ним поговорити, з Едмундової поведінки вона зрозуміла, що він таки збирається піти з нею. Він також став прощатись. Фанні не могла не бути йому вдячною. Доктор Грант на прощання запросив Едмунда наступного дня з ним пообідати, і Фанні не встигла ще й засмутитись, як місіс Грант, раптом згадавши про неї, спитала, чи не буде вона ласкава прийти також. Така увага була для неї незвичною, та й подібне запрошення Фанні отримала вперше в житті; отже, украй здивована та знічена, вона пробурмотіла, що вельми вдячна, але «не впевнена, що зможе прийти», і дивилася на Едмунда, наче благаючи його про допомогу. Але Едмунд, радий, що їй випала така щаслива нагода, з першого погляду на неї та з перших її слів переконався, що вона боїться не отримати тітчиного дозволу, і не міг уявити, що його мати її не відпустить; тому він наполегливо й рішуче порадив Фанні прийняти запрошення, і, хоч вона не насмілилася б на такий відважний крок навіть у його присутності, незабаром було вирішено, що, як нічого не зміниться, місіс Грант чекатиме Фанні на званий обід.

— А ви знаєте, що буде на обід? — мовила, всміхнувшись, місіс Грант. — Індичка, і — можете не сумніватись — чудова. Бачиш, мій любий, — звернулася вона до чоловіка, — куховарка твердить, що індичку треба приготувати завтра.

— Оце добре! — вигукнув доктор Грант. — Так воно й краще. Я радий почути, що в нашому домі ховаються такі скарби. Але міс Прайс і містер Едмунд Бертрам, напевно, залюбки віддалися б на волю фортуни. Ніхто з нас не бажає знати свій жереб заздалегідь. Дружня зустріч — ось чого ми передусім бажаємо, а не гарного обіду; тож ви з вашою куховаркою можете приготувати для нас що завгодно — хоч індичку, хоч окіст, хоч смажену гуску.

Кузен та кузина вирушили додому разом; і, поговоривши про запрошення, яке було для Едмунда надзвичайно приємним, оскільки він вважав його вельми бажаним для Фанні при тій дружбі, що зав'язалася між нею та міс Кроуфорд і дуже його втішала, далі вони йшли мовчки, бо після цієї розмови Едмунд замислився і більш ні про що не хотів говорити.