Розділ десятий

— Вони хотіли, щоб я лишилася тут; моя кузина Марія звеліла мені сказати вам, що ви знайдете їх біля пагорба чи десь поблизу.

— Я не маю наміру бігати за ними, — похмуро відповів він. — їх ніде не видно. Поки я дійду до пагорба, вони можуть ще кудись піти. Я й так уже набігався.

І він з украй невдоволеним виглядом сів поруч із Фанні.

— Мені дуже прикро, — сказала вона, — так негарно все вийшло.

Їй дуже хотілося сказати щось більш доречне.

Трохи помовчавши, він зауважив:

— Вони могли б і дочекатись мене.

— Міс Бертрам гадала, ви її наздоженете.

— Мені б не довелося її наздоганяти, якби вона лишалася на місці.

На це нічого не можна було заперечити, і Фанні промовчала. Після недовгої паузи він продовжив:

— Прошу, міс Прайс, скажіть — ви в такому ж захваті від цього містера Кроуфорда, як дехто? Я щось не бачу в ньому нічого особливого.

— Мені він зовсім не здається гарним.

— Гарним! Ніхто не назве гарним такого недомірка. У ньому немає й п'яти футів дев'яти дюймів. Я не здивуюся, якщо насправді лише п'ять футів і вісім. Як на мене, він взагалі препоганий з виду. Здається мені, ці Кроуфорди — не надто цінний додаток до нашого товариства. Нам і без них велося чудово.

Фанні стиха зітхнула, не знаючи, що на це відповісти.

— Якби я забарився з ключем, тоді їх ще можна було б якось вибачити; але я пішов одразу ж, тільки-но вона звеліла.

— Безумовно ви поводилися дуже люб'язно; і ви, звісно, йшли швидко, але ж, знаєте, відстань тут досить велика — звідси до будинку, і в самому будинку; а коли люди чекають, їм важко судити про час, і кожні півхвилини їм видаються за п'ять.

Він підвівся і знову пішов до хвіртки, буркочучи, що треба було одразу взяти ключа. Фанні, спостерігаючи за ним, відчула, що він помалу заспокоюється, і наважилася зробити ще одну спробу:

— Шкода, що ви не хочете до них приєднатися. Вони сподівалися, що з тієї частини парку краще побачать дім і зможуть поміркувати про його перебудову; але ж ви розумієте, без вас цього не можна вирішити.

Відіслати співбесідника їй було легше, ніж утримати його поруч. Містер Рашворт одразу ж заметушився.

— Гаразд, — мовив він, — якщо ви справді так вважаєте, мені краще піти; це ж дійсно дурниця — принести ключа даремно.