Розділ «НОТАТКИ МАЛЬТЕ ЛАУРІДСА БРІҐЕ Роман»

Якщо й існували слова для його опису, я був ще надто малий, щоб знайти їх. Раптом мене охопив страх, що ті слова, незважаючи на мій вік, таки можуть бути наявні, й вимовити їх мені видалося страхітливішим за будь-що інше. Я вже не мав сили ще раз пережити ту подію під столом — по-іншому, змінено, від самого початку; почути, як я відтворюю її.

Це, звичайно, фантазія, коли я тепер стверджую, мовляв, ще тоді відчув, що в моє життя, безпосередньо в моє, щось увійшло, і я тепер сам, завжди й неодмінно, ходитиму з ним. Я бачу, як я лягаю у своє дитяче ліжечко, не сплю і, мов у тумані, передбачаю, що таким має бути й життя: сповненим окремих, особливих речей, призначених тільки одному, речей, які годі висловити. Безперечно, в мені мало-помалу зародилася сумна і важка гордість. Я уявляв собі, як я житиму далі, мовчазний і сповнений внутрішньої напруги. Я відчув палку прихильність до дорослих; я захоплювався ними й вирішив розповісти їм про своє захоплення. Я намірився розповісти про все mademoiselle при першій-ліпшій нагоді.

Але потім трапилася одна з тих хвороб, які мали довести мені, що то було не перше моє власне переживання. В мені шаленіла лихоманка й діставала зісподу враження, картини і факти, про які я не знав; я лежав, заполонений собою, і чекав на мить, коли мені накажуть знову вкласти це все всередину, і то послідовно, за порядком. Я вже й почав, але воно проростало мені з-під рук, здиблювалось, його було забагато. Потім мене опанувала лють, і я скинув усе на одну купу десь усередині й придушив, але не зміг закрити його в собі. І тоді я, наполовину відкритий, закричав, кричав, не вгаваючи. А коли почав визирати з себе, дорослі вже давно стояли навколо ліжка й тримали мене за руки, горіла свічка, позаду ворушилися великі тіні. Батько звелів розповісти, що сталося. То був дружній, придушений наказ, але все-таки наказ. Але я й далі мовчав, і батькові уривався терпець.

Матап ніколи не приходила вночі, — та ні, одного разу таки прийшла. Я ненастанно кричав, і до мене позбігалися mademoiselle, ключниця Сіверсен і кучер Ґеорґ, але це нічому не зарадило. Зрештою послали карету за батьком-матір'ю, що були на якомусь великому балу, мабуть, у коронного принца. Я одразу почув, як вони заїхали в двір, замовк, сів і дивився на двері. В сусідній кімнаті щось шаруділо, а потім зайшла мати у пишному придворному вбранні, на яке вона навіть не зважала, майже забігла, скинула з пліч на підлогу білу шубу і взяла мене на руки. Я, здивований і зачарований, як ще ніколи в житті, обмацував її коси, невеличке пещене обличчя, холодні камінчики сережок і шовк на краю плечей, які пахнули квітами. Отак ми й стояли і стиха плакали та цілувалися, аж поки відчули, що зайшов і батько, і тоді були змушені роз'єднатися. «В нього жар», — почув я перелякані слова матері, а батько схопив мою руку й намацав пульс. Він був у мундирі єгермейстера з гарною широкою водяво-блакитною перев'яззю ордена Слона. «Що за безглуздя було гукати нас», — проказав він у кімнату, не дивлячись на мене. Батько-мати пообіцяли повернутися, якщо не буде нічого серйозного. А серйозного і справді не було. На своїй ковдрі я побачив мамину картку для запису танцюристів і білі камелії, я ще ніколи не бачив цих квітів і поклав їх собі на очі, помітивши, які вони прохолодні.

А от що справді тягнулось довго, так це пополудні під час таких хвороб. Уранці після кепсько проведеної ночі я завжди засинав, а коли прокидався й гадав, ніби ще рано, було вже пополудні, і той пополудень тягнувся безкінечно. Отож я лежав у опорядженому ліжку і думав, ніби моє тіло й кінцівки потроху ростуть, я був надто втомлений, щоб уявити собі щось інше. Смак яблучного соку зберігався довго, і найкраще мені було тоді, коли я несамохіть розкладав той смак і вбирав у себе замість думок чисту кислоту. Згодом, коли до мене повернулася сила, мені підкладали ззаду подушки і я грався олов'яними солдатиками, але вони дуже легко падали з нахиленої таці на ліжку, і то цілими лавами, а я ще не зовсім оклигав, щоб розставляти їх знову. Раптом я відчував, що досить, і просив мерщій усе прибрати, і мені подобалося знов бачити лише дві руки трохи поодаль від мене на нічим не заставленій ковдрі.

Коли мати приходила на півгодини й читала казки (справжнім, довгим читанням уголос опікувалася Сіверсен), то чинила так не задля казок. Адже ми з нею були єдині у своїй нелюбові до казок. Ми мали інше уявлення про дивовижне. Ми вважали: якби все відбувалося найприродніше, це й було б найдивовижнішим. Ми не цінували вміння літати, феї розчаровували нас, а від перетворення в щось інше чекали тільки дуже поверхових змін. Але трохи читали казки, щоб створити враження, ніби щось робимо; нам було б неприємно, якби зайшов хто-небудь, пояснювати, що саме ми робимо; надто перед батьком ми надміру виразно прагнули засвідчити свої дії.

Тільки бувши цілком упевнені, що нам ніхто не перешкодить, а надворі вже сутеніло, ми віддавалися спогадам, спільним спогадам, які нам обом видавалися давніми і над якими ми сміялися: адже відтоді ми обоє виросли. Ми пригадували пору, коли татап хотіла, щоб я був маленькою дівчинкою, а не хлопчиком, яким став тепер. Якимсь чином я здогадався про це і часом надумував постукати пополудні в материні двері. Коли вона запитувала, хто там, я був щасливий відповісти за дверима «Софі», причому робив свій тихий голос таким тоненьким, що аж у горлі лоскотало. А коли потім заходив (у невеликому, мало не дівочому халаті з якомога підкоченими рукавами, в якому я й так ходив), я був просто Софі, маленькою маминою Софі, що клопоталася по дому і що їй татап мала заплести косу, щоб не сплутати її з лихим Мальте, якщо той коли-небудь повернеться знову. Ми, звичайно, цього не прагнули, бо і мати, й Софі тішилися, що його немає, а їхні розмови (Софі завжди провадила їх однаковим тоненьким голосочком) полягали здебільшого в розповідях про неподобства Мальте, на які вони скаржилися. «Ох, той Мальте!» — зітхала татап. А Софі знала дуже багато про недобру хлопчачу натуру, наче водилася вже не з одним.

— Я б хотіла знати, що сталося з Софі, — раптом казала мати серед спогадів. На ці слова Мальте, звичайно, не міг дати ніякої відповіді. Та коли мати припускала, що дівчинка, напевне, померла, тоді він уперто заперечував і благав її не вірити цьому, хоч і доказів, правда, не мав ніяких.

Коли я тепер думаю про це, то лише дивуюся, що я остаточно повернувся зі світу тієї лихоманки й опинився в цілком звичайному житті, де кожен прагне спертися на почуття, що він серед знайомого, і розважливо мириться зі зрозумілим. Ми сподівалися чогось, а воно або трапляється, або ні, третього тут немає. Були речі сумні, раз і назавжди, і були приємні, а ще ціла купа другорядних. Якщо тобі готували радість, це все-таки радість, тож треба і сприймати її так. Зрештою, все було дуже просто, і коли це збагнути, все діється немов саме по собі. Тоді в наперед визначені межі потрапляє геть усе: довгі, повільні години в школі, коли надворі буяє літо; прогулянки, про які треба розповісти французькою мовою, гості, до яких гукають тебе і яким ти видаєшся кумедним, тоді як насправді ти засмучений, і вони тішаться тобою, мов понурим обличчям якоїсь пташки, яка не має іншого обличчя. І, звичайно, дні народження, на які запрошують навряд чи знайомих тобі збентежених дітей, які й тебе бентежать, або зухвалих, які тобі роздряпують обличчя і розбивають щойно отримані подарунки, а потім зненацька розбігаються, коли все вже подіставали з коробок та пакунків і скинули на купу. А коли я, як і завжди, грався сам, я міг ненароком вийти за межі узгодженого, загалом безневинного світу й опинитися серед цілком інших обставин, які годі передбачити.

У mademoiselle інколи траплялася мігрень, яка набирала напрочуд сильних форм, і то були дні, коли мене важко було знайти. Я знаю: коли батькові спадало на думку запитати про мене, в парк посилали візника, але мене там не було. Нагорі, в одній з гостьових кімнат, я бачив, як він вибігав і гукав мене на початку довгої алеї. Гостьові кімнати містилися одна коло одної, у фронтоні Ульсґору, і майже завжди були порожні, бо тієї пори ми дуже рідко приймали гостей. Проте до них прилягала велика наріжна кімната, що страшенно вабила мене. В ній годі було щось знайти, крім старого бюста, що, як на мене, зображував адмірала Юеля[61], а стіни навколо були заставлені глибокими сірими шафами, і то так, що навіть вікно видніло лише понад шафами серед голої побіленої стіни. Ключа я знайшов в одних дверцятах до шафи, і він відмикав решту шаф. Тож невдовзі я дослідив геть усе: фраки камергерів XVIII ст., холодні, бо ж гаптовані сріблом, а до них ще й гарно вишиті жилетки; костюми орденів Данеброга і Слона, які я спершу вважав за жіноче вбрання, бо вони були пишні й мали м'яку підкладку. Потім справжні жіночі сукні, що висіли кожна окремо на своїй підставці, немов завеликі маріонетки з п'єси, яка зрештою так вийшла з моди, що їхні голови використали для чогось іншого. А поряд стояли шафи, де було темно, коли розкрити їх, темно від складених високими стосами мундирів, що видавалися куди пошарпанішими, ніж решта, і, власне, не прагнули, щоб їх берегли.

Нікому не видалося б дивним, що я все подіставав і роздивлявся на світлі; що я те або те прикладав до себе або накидав зверху; що який-небудь костюм, що бодай трохи підходив мені, я швиденько вдягав на себе і, вже в ньому, цікавий і збуджений, забігав до сусідньої гостьової кімнати й підскакував до дзеркальця в простінку, складеного з окремих неоднаково зелених скелець. Ох, як мені не терпілося побачити себе в ньому і як мені забивало дух, коли нарешті бачив. Коли звідти щось наближалося до мене з туману, повільніше, ніж я сам, бо й саме сонне дзеркало, здається, не вірило, що в нього зазирають, і не хотіло одразу повторювати те, що демонстрували перед ним. Але зрештою, звичайно, поступалося. І тепер там було щось несподіване, чуже, цілком інше, ніж я гадав собі, щось раптове, самостійне, і я швиденько озирав його, щоб наступної миті впізнати себе, проте не без певної іронії — дрібнички, здатної зіпсувати все задоволення. А коли одразу починав промовляти, нахилятися, підморгувати собі, раз по раз озиратися, відступати, а потім рішуче і збуджено повертатися, то я мав на своєму боці уяву так довго, як мені подобалося.

Я дізнався тоді про вплив, який безпосередньо може походити від певного костюма. Тільки-но вдягнувши якийсь костюм, я був змушений признатися, що він панує наді мною, диктує мені мої рухи, мій вираз обличчя і навіть мої асоціації; моя рука, яку знову і знову накривав мережаний манжет, уже анітрохи не була моєю звичайною рукою, а ворушилася, мов актор, атож, я б сказав, що вона придивлялася до себе, хоч яким перебільшенням видаються ці слова.

А втім, ті прикидання не заходили так далеко, щоб я почувався відчуженим від самого себе, навпаки, що розмаїтіше я вдягався, то впевненішим ставав. Я дедалі сміливішав, я підносив себе щоразу вище, бо моя вправність у самозвеличенні була поза всяким сумнівом. Я не помітив спокуси в цій упевненості, яка швидко зростала. Мою згубу довершила остання шафа, що її, здавалося, я не відкрию ніколи; нарешті вона піддалася й показала мені замість певних уборів різноманітні непевні маски, від фантастичної туманності яких уся кров шугнула мені в голову. Навіть годі розповісти, скільки там було всякої всячини. Крім італійської маски bautta, яку я пригадую, там були костюми доміно з різним забарвленням, жіночі сукні, що яскраво полискували від пришитих монеток, костюми П'єро, що видавалися мені безглуздими, складчасті турецькі шаровари й перські шапочки, з яких вислизали торбиночки з камфорою, а також корони з безглуздим, невиразним камінням. Це все я трохи зневажав: адже воно мало злиденну нереальність і висіло безладно й жалюгідно, а коли я діставав його на світло, безвольно звисало. А втім, я мало не п'янів від просторого плаща, хустки, шалі, вуалі — всіх цих податливих, великих, невикористаних тканин, які були м'які та улесливі, або такі ковзкі, що не давалися в руки, або такі легкі, що пролітали повз мене, мов вітер, або просто тиснули всім своїм тягарем. У них я справді бачив вільні й безкінечно рухливі можливості: бути проданою рабинею, або Жанною д'Арк, або старим королем, або чарівником; це все я мав тепер у своїх руках, надто що були й інші маски, великі грізні або здивовані обличчя зі справжніми бородами і пишними або високо піднятими бровами. Доти я ніколи не бачив масок, але одразу збагнув, що це мають бути маски. Я, певне, розсміявся, пригадавши, що в нас є собака, який поводиться так, ніби носить маску. Я уявив собі приязні очі собаки, які дивляться в прорізи на вкритій шерстю морді. Я ще сміявся, перевдягаючись, і геть забув, кого, власне, я хотів зобразити. Що ж, для мене було новим і цікавим з'ясувати це згодом перед дзеркалом. Обличчя, яке я начепив на себе, пахло якоюсь пусткою і щільно пристало до мого обличчя, але бачити я міг без перешкод і обирав, уже в масці, різні хустки, які закручував навколо голови, мов тюрбан, тож край маски, ховаючись внизу у величезній жовтій мантії, був майже цілком прикритий і зверху і з боків. Зрештою, коли я більше нічого не міг вигадати, я закутався, наче мумія. Я схопив ще велику палицю, тримаючи її випростаною рукою, і, на превелику силу, почовгав, як мені здавалося, сповнений гідності, в гостьову кімнату до дзеркала. Я й справді мав величний вигляд, що перевершив усі мої сподівання. Дзеркало миттю відобразило цю велич, що була аж надміру переконлива. Не було ніякої потреби вдаватися до жестів чи рухів: та подоба була довершена, навіть коли я не рухався. Але ж варто було дізнатися, хто я, власне, такий, тож я трохи покрутився, а зрештою підняв обидві руки вгору, і цей довгий, немов чаклунський рух був, як я одразу помітив, єдиним слушним рухом. Але саме цієї врочистої миті я почув приглушений — адже я закутався, мов мумія — багатоголосий галас десь зовсім близько від себе; страшенно перелякавшись, я відвів очі від видива в дзеркалі й тяжко засмутився, збагнувши, що перекинув круглого столика, заставленого казна-чим, мабуть, дуже ламкими предметами. Я нахиливсь, як міг, і мої найгірші сподівання підтвердилися: складалося враження, що розбилося геть усе. Обидві непотрібні зелено-фіалкові порцелянові папуги, звичайно, розбилися, і то кожен по-своєму прикро. Коробка, з якої викотилися цукерки, схожі на кокони шовкопрядів, далеко відкинула від себе свою покришку, тож видніла тільки половина, другої взагалі десь не стало. Але найприкрішим був флакон, що розлетівся в друзки, і з нього вилились рештки якоїсь давньої есенції, що лишила на світлому паркеті пляму огидної конфігурації. Я притьмом витер її чимсь, що звисало з мене, але від цього вона стала ще чорніша й огидніша. Я був просто в розпачі. Я випростався й шукав якогось предмета, яким можна було б усе виправити. Але не знаходив нічого. До того ж мені було так незручно дивитись і ворушитися, що в мені наростала лють проти мого безглуздого становища, бо я вже нічого не розумів. Я намагався все роздерти, але шмаття тільки щільніше охоплювало тіло. Шнури мантії душили мене, закручена тканина стискала голову, немов хто з дедалі більшою силою зачісував її. Повітря стало каламутним і мов прибитим давніми пахощами розлитої рідини.

Розгніваний і розпашілий, я зупинився перед дзеркалом і насилу міг добачити крізь маску, як ворушаться мої руки. Але дзеркало тільки й чекало цієї миті. Для нього настала мить розплати. Поки я, щоразу більше пригнічений, намагався якось виплутатися зі своїх оболонок мумії, дзеркало, не знаю як, змусило мене поглянути на нього і продиктувало мені образ, ні, реальність, чужу, незбагненну страхітливу реальність, яка пронизала мене всупереч моїй волі: адже тепер воно було сильнішим, а я був дзеркалом. Я дивився на великого, страхітливого незнайомця перед собою, і мені видалося страхітливим перебувати з ним на самоті. Але тієї самої миті, коли я думав про це, сталося несподіване: я просто знетямився і впав. Якусь мить я відчував невимовну, зболену й марну тугу за собою, а потім був тільки він, не було нічого, крім нього.

Я вибіг звідти, але біг тепер уже він. Він натикався геть на все, бо ж не знав будинку, біг, невідомо куди, вискочив на сходи, натрапив на людину, що з криком відсахнулася. Розчахнулися двері, і з них вийшло багато людей. Ох, ох, як було добре впізнати їх! Там була Сіверсен, добра Сіверсен, покоївка і доглядач срібного посуду: тепер усе мало скінчитися. Але вони не підскочили до мене й не рятували мене: їхня жорстокість не мала меж. Вони стояли і реготали, Господи, вони могли стояти і реготати! Я плакав, але маска не пропускала сліз, вони бігли під нею мені по обличчю й одразу висихали, знову бігли і знову висихали. Зрештою я став навколішки перед ними, і то так, як ніколи не ставала жодна людина: впав на коліна, підніс до них руки і благав: «Зніміть, якщо можна, заберіть її!» — але вони не чули мене, я вже не мав голосу.

Сіверсен аж до своєї смерті розповідала, як я впав, а вони й далі реготали, думаючи, ніби так і годиться. Вони звикли до такого зі мною. Але я й далі лежав на підлозі й не відповідав. Вони перелякалися, коли нарешті збагнули, що я лежу непритомний, мов колода в тих запиналах, точнісінько, мов колода.

Час минав несподівано швидко і раптом зайшов так далеко, що знову настала пора запросити проповідника доктора Єсперсена. Відбувся тяжкий і нудний для всіх сніданок. Звикнувши до вкрай побожної громади, де кожен самозречено намагався догодити йому, проповідник почувався в нас незатишно: так би мовити, лежав на землі, мов риба, й сапав. Дихання зябрами, яке він розвинув у собі, відбувалося на превелику силу, утворювалися пухирці, та й усе інше зазнавало небезпеки. Тем для розмов, якщо хочете бути точним, не існувало взагалі, якісь рештки висловлювали коштом неймовірних зусиль, кінчалися всі словесні запаси. У нашому домі доктор Єсперсен був змушений обмежуватися тим, що ставав наче приватною особою, але саме нею він ніколи й не був. На його думку, його приставили працювати в галузі душі. Душа була для нього громадською установою, яку він представляв, тож він дбав, щоб завжди перебувати при виконанні службових обов'язків, навіть під час спілкування зі своєю дружиною — «скромною, вірною, ощасливленою народженням дітей Ребекою», як сказав Лафатер із приводу якогось іншого випадку.

(А втім, що стосується мого батька, його ставлення до Бога було цілком коректним і сповненим бездоганної чемності. В церкві мені інколи здавалося, ніби батько був єгермейстером Бога, коли він стояв там, чекав і вклонявся. Натомість татап, здається, відчувала образу, що хтось може перебувати з Господом у таких чемних відносинах. Якби вона належала до релігії з виразними і докладно виписаними обрядами, для неї було б блаженством годинами вистоювати навколішки, падати ниць і хреститися, підносячи руку до грудей і до пліч. Вона, власне, й не вчила мене молитися, але тішилася, коли я охоче ставав навколішки і то згинав руки, то, випроставши, складав перед собою залежно від того, який жест даної миті видавався мені промовистішим. Майже полишений у спокої, я досить рано пройшов кілька стадій розвитку, які тільки набагато пізніше, за часів розпачу, пов'язав із Богом, і то з такою силою, що Бог постав переді мною і впав майже тієї самої миті. Зрозуміло, що потім я був змушений починати спочатку. Інколи під час цього початку я думав, що мені знадобилася б татап, хоча, звичайно, такі речі краще починати самому. А до того ж вона давно померла.)[62]

До доктора Єсперсена татап могла ставитись майже нешанобливо. Встрявала в розмови з ним, які він сприймав поважно, а коли згодом він починав сам себе слухати, вважала, що досить, і зненацька забувала про нього, наче він уже пішов. «Як він може, — казала вона інколи про нього, — тинятися й провідувати людей саме тоді, коли вони помирають?»

Він і її провідав із цієї нагоди, але вона, безперечно, вже не бачила його. Її чуття гинули одне за одним, і спершу вона втратила зір. То діялось восени, ми вже мали переїхати до міста, і саме тоді вона захворіла чи, радше, одразу почала вмирати, повільно й невтішно відмирати на всій поверхні тіла. Навідувались лікарі, а одного дня зібралися геть усі й заполонили дім. Години зо дві він належав лише таємному радникові та його асистентам, а ми стали мов непотрібні. Але одразу по тому лікарі втратили всяку цікавість, приходив тільки один, немов задля самої ґречності, викурював сигару і випивав склянку портвейну. А татап тим часом умирала.