Розділ «НОТАТКИ МАЛЬТЕ ЛАУРІДСА БРІҐЕ Роман»

Так, але тільки подумай: я уявляв собі, ніби ти можеш прийти. Може, ти сказала б мені, чи є лікар? Я забув дізнатися про це. А втім, тепер це непотрібне.

Ти пригадуєш неймовірний вірш Бодлера «Une Charogne»?[57] Здається, я тільки тепер розумію його. Як не брати до уваги останньої строфи, Бодлер мав слушність. Що він мав учинити, коли з ним сталося таке? То було його завдання: побачити в тому страхітті, начебто тільки огидному, сутнє, що править за основу всього сутнього. Ми не маємо змоги ні обирати, ні відкидати. Невже ти вважаєш за випадковість, що Флобер написав свого «Saint-Julien-l'Hospitalier»?[58] Мені здається, ніби це вирішальне: чи змусить себе людина лягти до прокаженого й зігріти його теплом свого серця, сповненого любові, — таке може скінчитися тільки добром.

Тільки не думай, ніби я тут страждаю від розчарувань, навпаки. Інколи мене дивує, який я готовий зректися всього сподіваного задля реального, навіть коли воно лихе.

Господи, якби я щось міг переповісти тобі! Але чи існувало б воно тоді, чи існувало б воно? Ні, воно існує тільки коштом самотності.

Жахливе існує в кожній складовій частині повітря. Ти вдихаєш його разом із прозорістю, але воно осідає в тобі, твердне, набуває гострих геометричних форм між органами, бо все, що трапляється як мука і страх на ешафотах, у катівнях, божевільнях та операційних залах, під арками мостів на початку зими, — це все складається з упертої невблаганності, все утверджує себе й чіпляється, ревниве до всього сутнього, за свою страхітливу реальність. Чимало цього люди б хотіли забути, сон лагідно все стирає над тими борознами в мозку, але вдираються сновиддя й тягнуть за собою картини. Люди прокидаються, важко сапають, запалюють свічку, що сяє в пітьмі, й п'ють, мов підсолоджену воду, напівтьмяне заспокоєння. Ох, але ж на якій гострій грані тримається ця безпека! Досить найменшої зміни, і погляд знову підноситься понад знайомим та приязним, і недавно такий заспокійливий обрис виразно постає як межа страху. Отже, стережися світла, що робить простір порожнішим, не озирайся, щоб часом позаду не постала тінь, мов твій господар. Можливо, краще, щоб ти й далі лишався в пітьмі, а твоє невідмежоване серце спробувало бути важким серцем усього, що годі розрізнити. Тепер ти увесь зосередився в собі, бачиш, як тебе обмежують руки, й інколи невпевнено обмацуєш ними обличчя. Ну, а в тобі майже немає простору, і тебе майже заспокоює, що в цій твоїй внутрішній тісняві щось дуже велике не вміститься і що навіть нечуване буде змушене скоротитись і зменшитися, пристосувавшись до обставин. А зовні, зовні навіть годі передбачити, тож якщо воно збільшується зовні, то наповнює і тебе, але не судини, почасти підвладні тобі, і не флегму твоїх байдужих органів: його всотують капіляри, і воно, немов по трубах, тягнеться вгору в найвищі розгалуження твого без міри галузистого буття. Там воно підноситься, там воно долає тебе, здіймається вище за твій віддих, за який ти чіплявся, як за свій останній притулок. Ох, і куди ж потім, куди? Твоє серце виганяє тебе з твого тіла, женеться за тобою, і ти стоїш майже зовні від себе і вже не можеш повернутися. Мов розчавлений жук, — отак і ти стікаєш собою, і твій зовнішній панцер і пристосування втрачають сенс.

О ніч без об'єктів. О глухе вікно надвір, о ретельно замкнені двері, давнє спорядження, яке перейняли й вірять йому, хоча до кінця не розуміють. О тиша на сходах, тиша сусідніх кімнат, тиша вгорі під стелею. О мати: ти єдина колись усувала тишу, колись у дитинстві. Ти вбирала її в себе й казала: не лякайся, це я. Ти мала сміливість бути серед ночі тишею для того, хто боявся, хто був розбитий страхом. Ти запалюєш свічку, і ось ти вже шум. Ти тримаєш її перед собою і кажеш: «Це я, не бійся». Ти ставиш свічку, повільно, і вже немає жодного сумніву: це ти, ти світло навколо звичних, щирих речей, що лежать тут без задніх думок, добрі, прості, однозначні. А коли десь зашарудить щось у стіні або зарипить підлога, ти тільки смієшся, смієшся, прозора серед яскравого світла, в занепокоєне обличчя, що придивляється до тебе, наче ти поєднана спільною таємницею з кожним майже нечутним звуком, змовилася з ним. Чи в пануванні над землею чиясь сила може дорівнятися до твоєї? Дивись, королі лежать і заціпеніли, і жоден оповідач не здатний розважити їх. Хоча вони й горнуться до блаженних грудей коханих, їх наповнює страх і спонукає безрадісно здригатися. А ти підходиш і тримаєш страхіття позаду, ти затулила його, але не як завіса, яку воно там чи там може підняти. Ні, ти немов перегнала його, побігши на поклик спраглого допомоги. Немов далеко випередила все, що може трапитись, і маєш за плечима тільки свій поспіх, свій вічний шлях, політ своєї любові.

Mouleur[59], повз якого я ходжу щодня, повісив коло своїх дверей дві маски. Обличчя молодої утопленої, з якого він зняв відбиток у морзі, бо воно було гарне й сміялося, сміялося так оманливо, наче вже знало. А нижче — своє, обізнане обличчя. Тверді вузли міцно зосереджених почуттів. Нещадне згущення музики, що дедалі більше прагне випаруватися. Обличчя людини, якій Господь закрив слух, щоб вона не чула ніяких звуків, крім власних. Щоб її не ввели в оману каламуть і безсилля шерехів, бо саме в ньому криються їхня виразність і тривкість; щоб світ, беззвучний, доносив йому тільки нечутні враження; неготовий, напружений, застиглий у чеканні світ, чекаючи довершеності звуків.

Довершувач світу: як те, що дощем спадає на землю й на води, недбало і випадково, потім невидимо й радісно, скорившись закону, знову підноситься з усього, здіймається вгору, ширяє й утворює небо: отак і завдяки тобі підносяться вгору наші опади та огортають світ музикою.

Твоя музика — нехай вона огортає світ, а не тільки нас. Нехай тобі виготовлять фортепіано у Фіваїді і нехай янгол приведе тебе до самотнього інструмента через хребти пустельних гір, де спочивають царі, гетери і відлюдники. І нехай одразу втече у високості, переляканий, що ти ось почнеш.

І нехай ти тоді полинеш, нечуваний, струменистий, і повернеш світові те, що тільки він здатний витримати. Щоб забобонні бедуїни втекли в далечінь, а купці припали до краю твоєї музики, немов ти — сама буря. Щоб поодинокі леви обходили тебе вночі якнайдалі, злякавшись себе самих, відчувши загрозу своєї розворушеної крові.

Адже хто вбереже тебе від вух, сповнених пожадання? Хто прожене з музичних залів продажних людців із безплідним слухом, що блудять, але не здатні до зачаття? Там ллється сім'я, а вони його приймають, мов шльондри, й бавляться ним, падає воно поміж них, наче сім'я Онана, поки вони вилежуються у своїй марній насолоді.

Але, Господи, де є незайманий з уважними вухами, щоб слухати твої звуки? Він помер би від блаженства або вмістив нескінченне, а його запліднений мозок репнув би, породивши світ інший.

Я зважив на геть усе. Я знаю, тут потрібна сміливість. Але, припустімо на мить, ніби хтось матиме courage de luxe[60] піти за ними назирці й дізнатися раз і назавжди (хто міг би забути чи переплутати таке), куди вони згодом заповзають, що вони роблять протягом більшої частини дня, що лишилася, і чи сплять вони вночі. Надто треба з'ясувати оце: чи сплять вони. Але сміливість — це ще не все. Адже вони приходять і йдуть не так, як решта людей, стежити за якими було б завиграшки. Ось вони є, а ось їх немає, їх наче ставлять і забирають, мов олов'яних солдатиків. Вони туляться трохи поодаль звідси, та аж ніяк не ховаються. Кущі відступають, шлях трохи закручується навколо галявини: там і стоять вони серед прозорих просторів, немов під скляним ковпаком. Оці непоказні чолов'яги з маленькими і, хоч як подивись, скромними постатями можуть видаватися людьми, що гуляють і занурились у роздуми. Але ти помиляєшся. Поглянь на ліву руку, як вона намацує щось у навскіс прорізаній кишені старого пальта; як знаходить і витягає, незграбно й демонстративно піднімає в повітря маленький предмет. Не минає навіть хвилини, ось уже є дві-три пташки — горобці, що цікаво підстрибують ближче. А якщо людям удається відповідати дуже точному уявленню горобців про нерухомість, ті не мають ніякої причини не підступити ще ближче. Зрештою піднімається перший горобець і якусь мить нервово тріпоче крильцями в заглибині долоні, що (хтозна) млявими, зреченими пальцями пропонує черствий шматочок солодкого хлібця. І що більше людей збереться навколо нього, звичайно, не підступаючи досить близько, то менше він має спільного з ними. Він стоїть, мов свічник, де догоряє свічка і світить рештками ґноту, свічник від цього вже теплий, стоїть, не ворушиться. Численні дрібні дурні пташки анітрохи не здатні судити, як він манить, як приваблює їх до себе. Якби не було глядачів, а йому дали змогу стояти отак досить довго, я певен, що коли-небудь прилетів би навіть янгол, подолав би себе і їв би черстві солодкі шматочки з немічної долоні.

Але янголу, як і завжди, заважають люди. Вони дбають, щоб прилітали тільки птахи, кажуть, що це чудово, й заявляють, що він чогось іншого й не чекав. А чого б вона мала чекати, ця стара, намочена дощем лялька, що трохи криво, мов статуя на носі корабля, стоїть у наших садках; чи ця поза не походить від того, що колись у своєму житті вона стояла десь там, де був найбільший рух? Чи вона тепер так вицвіла тому, що колись була строката? Хочеш запитати її?

Тільки жінок ні про що не запитуй, коли побачиш, як одна з них годує. За жінками можна було б навіть стежити, і це було б неважко, бо годують вони мимохідь. Але облиш їх. Вони не знають, як так виходить. У них у сумочках чомусь багато хліба, й вони витягають грубі шматки з тоненьких мантилій, шматки, трохи пожовані та вогкі, їм приємно, що їхня слина потроху йде в світ, що пташки літають навколо з її присмаком, дарма що, звичайно, одразу ж забувають про них.

Отож я, упертюх, сидів над твоїми книжками й намагався охопити думкою їх усі, натомість інші, що не сприймають тебе цілого, задовольняються лише часткою їх. Адже тоді я ще не розумів слави, цього публічного руйнування будованого, коли на будівельний майданчик вривається юрба й розбирає каміння.

Молодику, якщо в тобі постає що-небудь, що змушує тебе здригатися, скористайся тим, що тебе ніхто не знає. А якщо тобі суперечать, вважають тебе за ніщо і якщо зрікаються тебе, — і то люди, з якими ти приятелюєш, — і якщо прагнуть згноїти тебе через думки, що дорогі тобі, то що означає ця очевидна небезпека, яка змушує тебе зосередитися, супроти пізнішої підступності слави, що робить тебе нешкідливим, бо ж розпорошує.

Не проси нікого, щоб він говорив про тебе, навіть зневажливо. А коли минає час і ти помічаєш, як твоє ім'я ходить поміж людей, сприймай його не серйозніше за все, що виходить із їхніх вуст. Подумай, що воно стало лихим, тож звільнися від нього. Візьми собі якесь інше, будь-яке, щоб Господь міг гукнути тебе серед ночі. Й ховай його від усіх.

Ти відчужений, найсамотніший, — як вони зловили тебе, скориставшись твоєю славою? Хіба давно вони були проти тебе, а тепер уже поряд із тобою, наче й ти — отакий, як вони. А твої слова вони беруть із собою в клітку своєї пихатості, показують на майданах і нацьковують їх — усіх твоїх страхітливих хижаків, — тішачись власною безпекою.

Коли я прочитав тебе вперше, вони, охоплені відчаєм, вихопилися від мене й напали на мене в моїй пустелі. У відчаї, як і ти був у відчаї наприкінці свого шляху, хибно показаного на всіх картах. Мов розколина, тягнеться через небо безнадійна гіпербола твого шляху, що тільки раз нахиляється до нас і відсахується з огидою. Що тобі до того, чи жінка лишилася чи пішла, чи комусь голова паморочиться, а хтось божеволіє, чи мертвий живий, а живий видається мертвим: що тобі до того? Це все було таким природним для тебе, ти проходив, немов передпокоєм, і не затримувався. Але ти затримувався і згинався там, усередині, де варилося, осідало й вицвітало наше буття. Усередині, глибше, ніж заходив хтось коли-небудь; перед тобою раптом розчахнуться двері, й ти тепер коло колби в заграві пожежі. Там, недовірливий, куди ти не візьмеш нікого, ти сидітимеш і розглядатимеш переходи. І там, оскільки тобі судилося показувати, а не малювати чи зображати словом, саме там ти ухвалиш страхітливу постанову: оте крихітне, яке ти й сам бачиш тільки через лупу, самому збільшити так, щоб воно, велетенське, стало перед тисячами, стояло перед кожним. Виник твій театр. Ти не міг дочекатися, щоб те майже непомітне, сторіччями сконденсоване до краплин життя, винайшли й інші мистецтва і воно поступово стало доступним і для тих, хто мало-помалу об'єднається для розуміння й нарешті спільно вимагатиме підтвердження просвітлених чуток в алегоріях, зображених на сцені. Ти не міг дочекатися, ти був там, ти мав зафіксувати і зберегти навряд чи вимірюване: почуття, яке зростає на півградуса, кут відхилення майже нічим не обтяженої волі, який ти реєструєш зовсім близько, легеньке збурення в краплині жадання і незнашучу мінливість барв у атомі довіри, бо саме в таких процесах полягало тепер життя, наше життя, яке заковзнуло в нас, увібралося всередину, і то так глибоко, що про нього навряд чи й можна снувати якісь здогади.