Розділ «НОТАТКИ МАЛЬТЕ ЛАУРІДСА БРІҐЕ Роман»

…і топчуть до мене дороги нещастя свого…

…хочуть мати користь із мойого життя, немає кому їх затримати.

А тепер розливається в мене душа моя, хапають мене всі нещастя!

Вночі мої кості від мене віддовбуються, а жили мої не вспокоюються…

З великої Божої сили змінилося тіло моє, і нудьга мене оперізує, мов той хітон.

Киплять мої труднощі й не замовкають, зустріли мене дні нещастя…

І стала жалобою арфа моя, а сопілка моя — зойком плачливим»[48].

Лікар не зрозумів мене. Нічого не розумів. Та й важко було розповідати. Вирішили спробувати лікування електрикою. Гаразд. Дали талончик: на першу годину з'явитися в Salpêtrière[49]. З'явився. Поминув цілий ряд різних бараків, перейшов кілька подвір'їв, де то тут, то там під безлистими деревами стояли люди в білих ковпаках, немов арештанти. Нарешті я опинився в довгому темному приміщенні, схожому на коридор, де з одного боку було четверо вікон із тьмяними зеленавими шибками, відділених одне від одного широкими чорними простінками. Уздовж вікон стояла дерев'яна лава і на ній сиділи мої знайомі й чекали, так, усі вони тут були. Звикнувши до присмерку в приміщенні, мені здалося, ніби серед тих, які пліч-о-пліч сиділи в цьому безкінечному ряді, зрідка попадалися й інші люди: ремісники, прибиральниці, вантажні візники. У вузькому місці коридору на окремих стільцях сиділи дві гладкі жінки й розважалися розмовою. Мабуть, консьєржки. Я глянув на годинник: за п'ять хвилин перша. Ще п'ять, щонайбільше десять хвилин, і мене повинні викликати, отже, непогано. Повітря було важке від несвіжого одягу і віддиху. В одному місці зі щілини в дверях вихоплювався все різкіший холод ефіру. Я став походжати по коридору. Раптом до мене дійшло, що мене направили сюди між усіх цих людей в години загального прийому, так би мовити офіційно визнали мою належність до покидьків. Невже лікар здогадався? Але ж я приходив до нього в пристойному вбранні і посилав йому свою візитку. А однаково він якось упізнав, чи, може, я чимсь себе зрадив. Але й визнавши цей факт, я не бачив у ньому нічого страшного. Усі сиділи спокійно і не помічали мене. Одні страждали від болю й ледь ворушили ногою, щоб легше було його терпіти. Кілька чоловіків стискали долонями собі голову, кілька спали тяжким сном із застиглими тупими обличчями. Товстий чоловік зі спухлою червоною шиєю висунувся вперед, прикипів очима до підлоги і від часу до часу соковито плював у цятку, яка йому сподобалась. У кутку схлипувала дитина, піднявши до себе на лаву довгі худі ноги, й міцно обіймала їх, ніби навіки прощалася з ними. Маленька худа вицвіла жінка з чорними квітами на круглому чорному креповому капелюшку, що трохи з'їхав набакир, зберігала на безкровних губах силувану посмішку, але з її хворих повік водно капали сльози. Недалеко від неї посадовили круглолицю гладку дівчину з витріщеними, безвиразними очима, рот у неї був роззявлений, і видніли білі драглисті ясна та старі гнилі зуби. Багато було пов'язок. Бинти шар за шаром обмотували голову, лишивши вільним тільки одне око, що вже нікому не належало. Одні пов'язки закривали, а інші увиразнювали хвору частину тіла. Деякі пов'язки були розмотані, і в них, наче в брудній постелі, лежала рука, що вже не була нею; часом випиналася забинтована нога, велика, як ціла людина. Я походжав і намагався заспокоїтись. Я став пильно вивчати протилежну стіну. Помітив, що в ній кілька одностулкових дверей, а сама вона не доходить до стелі, отже, не цілком відділяє коридор від кімнат за дверима. Я глянув на годинник: я проходив цілу годину. Трохи згодом з'явилися лікарі. Спершу двоє молодиків, що пройшли повз нас із байдужими обличчями, і, нарешті, лікар, у якого я був: у ясних рукавичках, chapeau a huit reflects[50] й бездоганному плащі. Побачивши мене, він ледь підняв капелюха і машинально посміхнувся. Тепер, сподівався я, мене скоро викличуть, але минула ще одна година. Я не пам'ятаю, як я перебув її. Вона минула. З'явився старий чоловік у заляпаному фартусі, схожий на сторожа, і торкнув мене за плече. Я зайшов до однієї з кімнат. Мій лікар і молодики сиділи за столом, дивилися на мене й підсунули мені стільця. Тепер я мав розповісти, що, властиво, зі мною діється. Якомога коротше, s'il vous plaît[51], панове не мають багато часу. Мені стало неприємно. Молодики оглядали мене з тим зверхнім фаховим зацікавленням, якого їх навчають. Мій лікар погладжував свою чорну гостру борідку й неуважно посміхався. Я вже думав, що зараз заплачу, таж раптом почув, як кажу по-французькому: «Я вже мав честь, шановний, докладно розповідати вам. Якщо ви вважаєте за потрібне втаємничити і своїх колег, то, спираючись на нашу розмову, можете пояснити їм усе кількома словами, а мені зробити це було б важко». Лікар підвівся з увічливою усмішкою, підвів своїх помічників до вікна і сказав їм пару слів, супроводячи їх хвилястим коливанням рук. Через три хвилини один із молодиків, короткозорий і нервовий, запитав, намагаючись надати своєму голосові суворості:

— Ви спите добре, пане?

— Ні, погано.

Після цього він повернувся до своїх колег. Вони ще якийсь час радилися, тоді лікар підійшов до мене й повідомив, що мене знов викличуть. Я нагадав йому, що мені призначено з'явитися о першій годині. Він посміхнувся і виконав своїми маленькими білими руками кілька швидких енергійних рухів, які мали означати, що він страшенно заклопотаний. Отже, я повернувся в коридор, де повітря стало ще важчим, і знов почав ходити туди й назад, хоча почувався смертельно втомленим. Урешті від тих вологих згущених запахів мені стало млосно, я зупинився біля вхідних дверей і ледь відчинив їх. Я побачив, що надворі вже вечоріє, є трохи сонця, і мені невимовно полегшало. Але я не простояв і хвилини, як почув вигук. Якась особа, що сиділа за два кроки біля столика, засичала. Хто мені дозволив відчиняти двері. Я відповів, що мені млосно. То вже моя справа, а двері мають бути зачинені. А чи не можна відчинити вікно? Ні, заборонено. Я знов став походжати, це мене трохи оглушувало й нікому не заважало. Але жінці біля столика тепер і це не сподобалося. Хіба в мене немає місця? Ні, немає. Ходити також заборонено, я мав знайти собі місце. Десь напевне можна сісти. Жінка казала правду. Я справді відразу знайшов місце біля дівчини з витріщеними очима. Я сів, відчуваючи, що зараз неодмінно має статися щось жахливе. Ліворуч від мене була дівчина з драглистими яснами, а що праворуч, я ще не знав. А то була страхітлива, нерухома колода з обличчям і великою, важкою, закляклою рукою. Той бік обличчя, що від мене, був порожній, без ніяких рис і притомності, і на свій жах, я побачив, що костюм огинав ту колоду, мов спорядженого в домовину небіжчика. Вузька чорна краватка також була зав'язана навколо коміра надто вільно й незграбно, і піджак, здавалося, надяг на те немічне тіло хтось інший, навіть чуб його наче зачісувала опорядниця небіжчиків, і він лежав тьмяний та негнучкий, мов звіряча шерсть на напханому опудалі. Я до всього цього пильно придивлявся і мені спало на думку, що це місце якраз відповідає мені, бо пора вже збагнути, що тепер я досяг у своєму житті останньої межі. Авжеж, дивними шляхами ходить доля.

Зненацька, зовсім близько, кілька разів поспіль, злякано, обороняючись, голосно крикнула дитина, потім тихіше, стримано, заплакала. Поки я намагався визначити, де це може бути, знов затремтів неголосний, притлумлений крик, почулося кілька голосів, які щось питали, і один владний, який щось наказував, а тоді незворушно зашурхотіла машина, ні на що не зважаючи. Я згадав про стіну, що не доходила до стелі, і зрозумів, що звуки долинають із-за дверей і що там триває робота. І справді, час від часу виходив служник у заляпаному фартусі й кликав когось помахом руки. Я вже зовсім не сподівався, що він кличе мене. Чи, може… Ні, двоє чоловіків прикотили крісло на колесах, підняли на нього колоду, і тепер я побачив, що то старий паралітик, який мав і другий бік виснаженого обличчя з розплющеним тьмяним сумним оком. Його повезли, і біля мене звільнилося багато місця. Я сидів і думав: що ж вони робитимуть цій недоумкуватій дівчині і чи й вона кричатиме? Машина за дверима шурхотіла мирно, як фабричний верстат, не навіваючи ніякої тривоги.

Раптом усе стихло і в тій тиші зарозумілий, самовдоволений голос, що здався мені знайомим, проказав:

— Riez![52]

Мовчанка.

— Riez. Mais riez, riez![53]

Я вже сміявся. Було незрозуміло, чому той чоловік за дверима не хоче сміятися. Машина знов зашурхотіла, але відразу спинилась. Присутні біля неї обмінялися заувагами, потім озвався той самий енергійний голос і наказав:

— Dites-nous le mot: «avant»[54]. По складах: «A-v-a-nt».

Тиша.

— On n'entend rien. Encore une fois…[55]