Розділ «НОТАТКИ МАЛЬТЕ ЛАУРІДСА БРІҐЕ Роман»

Під час того уриваного жвавого бурмотіння за дверима вперше після багатьох, багатьох років до мене знов повернулося воно. Те, що нагнало на мене перший безмежний страх, коли дитиною я лежав у гарячці: Велике. Так я завжди казав, коли всі обступили моє ліжечко, мацали пульс і допитувалися, що мене налякало. Велике. І коли покликали лікаря й він прийшов і втішав мене, я просив його, щоб він тільки прогнав те Велике, і більше мені нічого не треба. Але він був такий, як усі. Не міг його прогнати, хоча я тоді був такий маленький і допомогти мені було так легко. А тепер воно знов прийшло. Досі воно просто не з'являлося, хоч у мене бувала гарячка. А тепер прийшло, хоч гарячки в мене немає. Тепер воно росло з мене, як пухлина, як друга голова, і було від мене невідривне, хоч не могло належати мені — таке велике. Стало тепер мертвою твариною, яка за життя була моєю кистю чи рукою. І моя кров протікала в мені та в ньому, наче в одному тілі. І серцю доводилося із зусиллям пропихати кров у Велике, бо її було замало. І кров неохоче вливалася в нього й поверталася нездорова й заражена. А Велике розбухало на моєму обличчі, мов гаряча синювата ґуля, росло з рота, і тінь від його краю вже падала на моє останнє ціле око.

Не пам'ятаю, як я виплутався з тих подвір'їв лікарні. Був вечір, і я блукав у незнайомій місцевості, плентався в одному напрямку бульварами вздовж нескінченних мурів, а що їм не було кінця, я повернув у протилежний бік і вийшов на якийсь майдан, з нього пішов якоюсь вулицею, а далі тяглися інші вулиці, на яких я ніколи не був. Часом із гучним гуркотом мене минали чи засліплювали трамваї. Але на їхніх табличках стояли не відомі мені назви. Я вже не знав, у якому я місті, чи я маю житло десь тут і що мені робити, аби більше не тинятися вулицями.

А тепер ще й хвороба, яка щоразу так дивно уражала мене. Я певен, її недооцінювали. Так само як переоцінювали вагу інших хвороб. Ця хвороба не має певних властивостей, вона набуває властивостей людини, на яку нападає. З упевненістю сновиди вона витягає з кожної людини найбільшу для неї небезпеку, що, здавалося, вже минула, і знов ставить перед нею, робить її близькою і неминучою. Чоловіки, що колись у шкільні роки відчували спокусу віддатися безпорадному порокові, з яким знайомі бідолашні тверді хлопчачі руки, знов опинялися під його владою, або ж до них знов чіплялася хвороба, подолана ще в дитинстві; або знов поверталася втрачена звичка, певне вагання при повороті голови, властиве їм колись у давнину. Водночас із тим, що поверталося, здіймався цілий вир безумних спогадів, пов'язаних із ним, наче мокра водорість із затонулим предметом. Життя, про яке людина ніколи б не дізналася, виринало нагору і змішувалося з тим, що сталося справді, а водночас і випихало начебто вже відому минувшину: адже тим глибинним витокам була притаманна нова, ще не спожита сила, а те, що було завжди, втомилося від надто частих пригадувань.

Я лежу в своєму ліжку на шостому поверсі, й мій нічим не перерваний день — немов циферблат без стрілок. Мов річ, давно вже загублена, а потім побачена якось уранці на своєму місці, прикрашена й ціла, майже новіша, ніж коли загубили, ніби хтось піклувався про неї, — отак і в мене на ковдрі лежить утрачене з дитинства і мов новісіньке. Всі втрачені страхи повернулися.

Страх, що коротке шерстяне волоконце, яке стирчить на краю ковдри, насправді тверде, тверде і гостре, наче сталевий цвях; страх, що малий ґудзик моєї нічної сорочки більший за мою голову, великий і важкий; страх, що крихта хліба, яка щойно впала з мого ліжка, скляна і розіб'ється на підлозі, й гнітюча тривога, що отак, власне, розіб'ється все, все і назавжди; страх, що смугастий край розірваного листа — щось заборонене, чого ніхто не повинен бачити, щось несказанно дороге, і тому ніяке місце в кімнаті не є досить безпечним для нього; страх, що, заснувши, я проковтну шматок вугілля, що лежить перед грубкою; страх, що якесь число в моїй голові почне рости, аж поки для нього вже не буде простору в мені; страх, що я лежу на граніті, на сірому граніті; страх, що я закричу і до моїх дверей позбігаються люди і зрештою відчинять їх; страх, що я викажу себе й розповім про все, чого боюся, і страх, що я нічого не зможу сказати, бо тут годі дошукатися слів, — а також інші страхи… страхи.

Я благав, щоб повернулося дитинство, ось воно тут, і відчуваю, що воно й досі важке, як і тоді, і що, старіючи, ти нічого не здобуваєш.

Учора лихоманка трохи попустила мене, а сьогодні почався день, немов весна, немов весна в образах. Я спробую вийти й піти до Національної бібліотеки, до свого поета, якого я так довго не читав, а потім, можливо, повільно прогуляюся садками. Можливо, вітер віє над великим ставом, де є справжня вода, і прийдуть діти та пускатимуть кораблі з червоними вітрилами і спостерігатимуть їх.

Сьогодні я й не сподівався, що вийду так сміливо, наче це найприродніша і найпростіша річ. І все-таки, знову з'явилося щось нечуване, схопило мене, мов папір, зіжмакало й віджбурнуло.

Бульвар Сен-Мішель був безлюдний і широкий, і по його легенькому схилу йшлося дуже легко. Вгорі зі скляним дзенькотом відчинили вікно, і відблиск шибки майнув через вулицю білим птахом. Повз мене проїхала карета з яскраво-червоними колесами, а далі внизу хтось ніс щось світло-зелене. Коні в лискучій упряжі мчали политою й потемнілою чистою бруківкою. Вітер був збуджений, свіжий, лагідний, і піднялося все: запахи, вигуки, дзвони.

Я проминав кав'ярню, де ввечері виступали фальшиві червоні цигани. З відчинених вікон виповзало з нечистим сумлінням застояне за ніч повітря. В кав'ярні вже сновигали гладко зачесані офіціанти, прибирали перед дверима. Один нахилився і кидав, жменя за жменею, жовтуватий пісок під столи. Його штовхнув один з перехожих і показав рукою вниз по вулиці. Офіціант, із геть червоним обличчям, якусь мить пильно придивлявся, потім на його безбородих щоках розійшлася, немов розсипавшись, усмішка. Він махнув іншим офіціантам і кілька разів швидко крутнув усміхненим обличчям праворуч і ліворуч, щоб скликати всіх і самому нічого не пропустити. Тепер усі стояли й дивилися вниз: шукали очима й сміялись або дратувалися, ще не побачивши, що там за сміхота.

Я відчув, як у мені озвався страх. Щось спонукало мене перейти на другий бік, але я тільки наддав ходи й несамохіть споглядав нечисленних людей попереду, не помітивши нічого особливого. І все-таки побачив, як хлопчак-посильний, у синьому фартусі й з порожнім кошиком на плечі, дивиться комусь услід. Немов надивившись, обернувся до будинків і показав усміхненому прикажчику знайомий усім жест, покрутивши пальцем коло скроні. Потім глянув чорними очима і, задоволений, похитуючись пішов мені назустріч.

Я сподівався, тільки-но після нього мені відкриється простір, побачити якусь незвичайну і прикметну постать, але виявилося, що попереду немає нікого, крім високого худого чоловіка в темному пальті й м'якому чорному капелюсі, що покривав коротке невиразне світле волосся. Я пересвідчився, що ані в одязі, ані в поведінці цього чоловіка немає нічого смішного, і вже спробував відвести від нього очі й дивитися на бульвар, як він раптом об щось перечепився. Я вже йшов ближче до нього і тому став дивитися під ноги, але, підійшовши до того місця, не побачив нічого, нічогісінько. Ми обидва йшли далі, він і я, відстань між нами не змінювалася. Попереду трапився перехід через вулицю, і тут чоловік зіскочив із тротуару й пострибав, підкидаючи одну ногу, як інколи діти, що, радіючи чому-небудь, ідуть і підстрибують. На тротуар з того боку вулиці він просто вискочив одним сягнистим кроком. Але, тільки-но опинившись нагорі, підігнув одну ногу і одразу високо підскочив на другій, потім ще раз. Цей несподіваний рух цілком можна було б вважати за спотикання, якщо припустити, що там була якась дрібничка під ногами — кісточка або слизька лушпайка якогось плода, бодай що-небудь, і дивним було те, що й сам він, здається, вірив у наявність перешкоди, бо щоразу обертався й напівдратливим, напівдокірливим поглядом, властивим людям у такі миті, дивився на прикре місце. Якась внутрішня засторога ще раз покликала мене на другий бік вулиці, але я не дослухався до неї і далі йшов за тим чоловіком, спрямовуючи всю свою увагу на його ноги.

Мушу признатись, я відчув велику полегкість, коли кроків двадцять він ні разу не підскочив, аж тут, підвівши очі, я помітив, що з ним сталася інша прикрість. Комір його пальта піднявся, а коли він то однією рукою, то обіруч старанно намагався опустити його, нічого не виходило. Таке часом трапляється. Це не стривожило мене. Але одразу по тому я з безмежним подивом помітив, що заклопотані руки цього чоловіка здійснювали два рухи: один — потаємний, швидкий, яким він непомітно піднімав комір, а другий — ретельний, тривалий, немов підкреслений, проскандований рух, який мав опустити комір. Це спостереження так спантеличило мене, що збігло дві хвилини, перше ніж я збагнув: у шиї цього чоловіка, за насунутим на голову пальтом і нервовими метушливими руками, тепер криється те саме моторошне двоетапне підстрибування, яке щойно полишило йому ноги. Від тієї миті я мов прив'язався до цього перехожого. Я зрозумів, що оте підстрибування блукає по його тілу й намагається виткнутися де-небудь. Я розумів його страх перед людьми і сам почав обережно придивлятися, чи перехожі помічають що-небудь. Мені сипало морозом поза шкірою, коли його ноги раптом, немов сіпнувшись, ледь підстрибували, але ніхто не звертав на це уваги, і я подумав, що у випадку, коли хтось помітить що-небудь, слід зашпортатись і мені. То був би, безперечно, спосіб спонукати цікавих повірити, ніби на шляху справді була якась дрібна й невидна перешкода, за яку ми обидва перечепилися. Але, поки я міркував, як допомогти йому, він сам знайшов новий, видатний вихід. Я забув сказати, що він мав із собою ціпка; що ж, то був звичайний ціпок, із темного дерева, з простим заокругленим руків'ям. Тож у страхові, який шукав виходу, йому спало на гадку спершу взяти ціпок однією рукою (хтозна, для чого може знадобитися друга), а потім тримати його за спиною, якраз на хребті, міцно притиснувши до попереку, а край заокругленого руків'я підсунути під комір, щоб відчувати ціпок як тверду опору позаду шийних і грудних хребців. Цей жест не впадав у вічі, щонайбільше видавався трохи пустотливим, але несподіваний суто весняний день міг би виправдати його. Нікому не спало на гадку озирнутися, і тепер він ішов. Ішов чудово.

Щоправда, переходячи вулицю, він знову двічі підскочив, але то були невисокі, напівприглушені стрибки, геть незначущі, а один справді помітний стрибок він виконав так вправно (якраз поперек дороги лежав поливний шланг), що годі було чогось боятися. Атож, поки що все гаразд, від часу до часу він і другою рукою хапався за ціпок і міцніше притискав його, і завдяки цьому одразу уникав небезпеки. Але мій страх усе-таки дужчав, і тут я нічого не міг удіяти. Я знав: поки він іде і коштом безмежних зусиль намагається видаватись байдужим і розвіяним, страхітливі сіпання в його тілі нагромаджуються, і мене опанував той страх, із яким він відчував, як вони наростають у ньому, я бачив, як він хапається за ціпок саме тоді, коли всередині в ньому щось здригається. Тоді його руки видавалися такими нещадними й сильними, що я всі свої надії покладав на його, мабуть, велику волю. Але ж це тільки воля. Настане мить, коли його сила виснажиться, може, чекати вже недовго. І я, йдучи тепер за ним назирці з серцем, що аж калатає, збираю дрібки своєї сили, наче золото, і, дивлячись на його руки, прошу його взяти їх, коли він матиме потребу.

Думаю, він узяв їх, і що я міг удіяти, коли згодом вони скінчилися?

На площі Сен-Мішель було багато екіпажів і людей, що кудись квапились, ми часто опинялися між двома екіпажами, і тоді він тамував віддих і трохи сповільнював ходу, немов для відпочинку, тільки ледь підстрибував і ледь кивав головою. Можливо, то були хитрощі, якими він прагнув подолати хворобу, що озивалася в ньому. Воля була пробита в двох місцях, і ця поразка лишила в одержимих м'язах тихе, вабливе подразнення і нестримний двотактний порив. Але ціпок і далі був на своєму місці, а руки видавалися лихими і гнівними; отак ми ступили на міст, і все тривало далі. Тривало. Але тепер у його ході з'явилося щось непевне, він то пробігав два кроки, то зупинявся. Зупинився. Ліва рука повільно відірвалася від ціпка й так повільно піднялася вгору, що я бачив, як вона тремтить у повітрі; він зсунув капелюха на потилицю й витер собі чоло. Повернув трохи голову, ковзнув очима над небесами, будинками й водою, не помічаючи їх, а потім піддався. Відкинув ціпка, випростав руки, наче намірявся злетіти, з нього немов вишила якась стихійна сила й зігнула його вперед, шарпнула назад, спонукала його кивати й нахилятися, потім змусила нестямно витанцьовувати поміж юрби. Адже до чоловіка позбігалися люди, і я вже не бачив його.

Якщо я й мав якийсь сенс іти ще куди-небудь, тепер я спорожнів. Мов голий аркуш паперу, я тягнувся вздовж будинків, повертаючись по бульварах.

Я[56] спробую написати тобі, хоча, власне, після нашого необхідного прощання нема про що говорити. І все-таки я спробую, думаю, я мушу так чинити, бо я бачив святу в Пантеоні, самотню, святу жінку, а також покрівлю, двері, а всередині лампаду зі скромним кружальцем світла, а далі — заснуле місто, річку, вдалині — сяйливий місяць. Свята чатувала над сонним містом. Я плакав. Я плакав, бо все знову було таким несподіваним. Я плакав, бо не знав, як я можу собі зарадити.

Я був у Парижі, і почувши про це, люди радіють, більшість заздрить мені. Вони мають слушність. Це велике місто, велике й повне дивовижних спокус. Щодо мене, мушу признатися, що в певному розумінні я став їхньою жертвою. Думаю, по-іншому тут годі сказати. Я став жертвою тих спокус, і наслідком стали певні зміни, якщо не мого характеру, то мого світогляду, принаймні мого життя. Під їхнім впливом у мені сформувалося цілком інше розуміння нових речей, з'явилася певна відмінність, що відрізняє мене від людей більше, ніж усе дотеперішнє. Змінений світ. Нове життя, повне нових значень. Нині мені трохи важко, бо ж усе геть нове. Я початківець у своєму власному становищі.

А чи можна було б коли-небудь побачити море?