Розділ «НОТАТКИ МАЛЬТЕ ЛАУРІДСА БРІҐЕ Роман»

Ми чекали тільки на єдиного материного брата — графа Християна Браге, що, як пам'ятаю, все життя був на турецькій службі, де, як завжди казали, досяг високих відзнак. Він приїхав уранці в супроводі дивного слуги, і я був приголомшений, побачивши, що дядько вищий за батька і, здається, ще й старший. Вони одразу обмінялися кількома словами, що, мабуть, були пов'язані з татап. Настала пауза, а потім мій батько проказав: «Вона дуже змінилася». Я не зрозумів цього виразу, але мов прикипів до місця, почувши його. Я мав враження, ніби й батько насилу вимовив цю фразу. Але коли він признався в цьому, найдужче, мабуть, постраждала його гордість.

Тільки через багато років я знову почув про графа Християна. Це було в Урнеклостері, де про нього полюбляла розповідати Матильда Браге. Я тим часом був певен, що окремі епізоди вона досить свавільно змалювала по-своєму, бо життя мого дядька, про яке до громадськості й навіть до родини доходили тільки чутки, — яких він не спростовував, — можна було тлумачити безмежно. Урнеклостер тепер належить йому. Але ніхто не знає, чи живе він там. Можливо, своїм звичаєм, він і досі подорожує, можливо, звістка про його смерть у якомусь далекому закутку землі вже в дорозі, написана рукою слуги-іноземця поганенькою англійською або якоюсь невідомою мовою. А можливо, цей чоловік, лишившись одного дня вже сам, не подає ніяких звісток про себе. А можливо, вони обидва вже зникли і є лише в списку пасажирів корабля, що пропав безвісти, і то під прибраними прізвищами.

Щоправда, коли тієї пори до Урнеклостеру приїздила карета, я завжди чекав, що побачу, як виходить дядько, і серце мені аж тьохкало. Матильда Браге стверджувала: саме отак він і приїхав би, він завжди прибуває зненацька, коли його приїзду ніхто й не сподівається. Дядько ніколи не приїхав, але моя уява тижнями переймалася ним, я відчував, ніби ми повинні познайомитись, і мені дуже хотілося побачити, який він насправді.

Коли невдовзі по тому я зацікавився іншим і внаслідок певних подій зосередив усю свою увагу на Кристині Браге, я, хоч як дивно, анітрохи не прагнув дізнатися що-небудь про її життєві обставини. Натомість мене занепокоїла думка, чи є її портрет у галереї. Бажання дізнатися про це було таким гострим і болісним, що я не спав багато ночей, аж поки, цілком несподівано, настала ніч, коли я, знає Господь, підвівся й пішов нагору зі свічкою, що, здавалося, тремтіла зі страху.

Ну, а я про страх не думав. Я взагалі не думав, я йшов. Високі двері грайливо розчинялися переді мною і зачинялися позаду, кімнати, які я проминав, опанувала тиша. Нарешті на мене війнуло просторою глибочінню, і я здогадався, що зайшов до галереї. Праворуч я відчував вікна і ніч за ними, а ліворуч мали бути картини. Я підніс свічку якомога вище. Справді, там бути картини.

Спершу я намагався дивитися тільки на жінок, але потім став пізнавати тих або тих зображених осіб, бо такі ж портрети висіли в Ульсґорі, і коли я освітлював їх знизу, вони ворушилися й хотіли вийти на світло, тож мені видавалося жорстоким не постояти бодай трохи коло них. Там знову-таки був Християн IV із гарно заплетеною кіскою на широкій, трохи заокругленій щоці. Там були, напевне, його дружини, серед яких я знав тільки Кристину Мунк, і раптом я побачив пані Елен Марсвін, що повнилася підозр у своєму вдовиному уборі й зі знайомим мені разком перлів на крисах високого капелюшка. Там були діти короля Християна: щоразу нові від нових дружин, «незрівнянна» Елеонора на білому іноходці за часів свого розквіту напередодні тяжких випробувань. Ґільденлеви: Ганс-Ульрік, про якого жінки в Іспанії гадали, ніби він підмальовує собі обличчя, так-бо воно повнилося кров'ю, і Ульрік-Християн, якого неможливо забути. І майже всі Ульфельди. А оцей, з оком, замальованим чорною фарбою, це, мабуть, Генрік Гольк, що в тридцять три роки був імперським графом і фельдмаршалом, і ось як це сталося: по дорозі до панни Гілебор Крафзе йому приснилося, що замість нареченої йому судився оголений меч, він узяв цей сон близько до серця, розвернувся й почав своє коротке, відважне життя, край якому поклала чума. Всіх цих людей я знав. В Ульсґорі навіть висіли портрети послів на Неймеґенський конгрес, усі трохи схожі між собою, бо всіх їх малювали одночасно, кожного з коротенькими настовбурченими вусиками над чуттєвим ротом, що, здавалось, дивився на вас. Річ зрозуміла, я пізнав герцога Ульріха, а також Отто Браге, Клауса Даа і Стена Розенспаре, останнього зі свого покоління: адже портрети їх усіх я бачив у залі в Ульсґорі або ж у старих теках з естампами, які зображували їх.

Але далі було чимало таких, яких я ніколи не бачив; кілька жінок, проте були й діти. Моя рука давно вже втомилася і тремтіла, але я знову підняв свічку вгору, щоб роздивитися дітей. Я бачив маленьких дівчат, що тримали пташку в руці й забували про неї. Інколи внизу сидів песик, лежав м'яч, а на столі поряд видніли фрукти і квіти; а позаду на колоні висів, невеликий і непомітний, герб Грубе, Біле або Розенкранца. Їх так багато позбирали в одному місці, немов така сукупність могла щось надолужити. А вони просто стояли у своєму вбранні й чекали; я бачив: вони чекають. Тут я знову подумав про жінок і про Кристину Браге — і про те, чи впізнаю я її.

Я хотів швиденько пробігти до кінця галереї і звідти повертатись і шукати, але тут я об щось зачепився. Я обернувся так швидко, що малий Ерік відскочив і прошепотів:

— Обережно зі своєю свічкою!

— Ти тут? — запитав я, насилу звівши дух, і не знав до ладу, добре це чи погано. Він лише засміявся, і я не знав, що робити далі. Свічка блимала, і я не міг роздивитися виразу його обличчя. Мабуть, погано, що Ерік опинився тут. А втім, підійшовши до мене, він проказав:

— Її портрет не тут, ми завжди шукаємо його вище. — Своїм стишеним голосом і одним рухливим оком він показав кудись угору. Я зрозумів, що він мав на увазі горище. Але тут мені свінула одна дивна думка.

— «Ми»? — запитав я. — Тож вона нагорі?

— Так, — кивнув він і впритул підійшов до мене.

— І вона шукає разом з вами?

— Так, ми шукаємо.

— Тож її портрет забрали звідси?

— Атож, сам подумай, — обурився він. Проте я не розумів, навіщо їй той портрет.

— Вона хоче бачити себе, — прошепотів він зовсім близенько.

— Гаразд, — погодився я, неначе зрозумів. Аж тут він загасив мою свічку. Я бачив, як Ерік тягнувся до світла, високо піднявши брови. Потім стало темно. Я несамохіть відсахнувся.

— Що ти робиш? — здушено запитав я, горло мені пересохло. Він підскочив до мене, вхопив за руку й хихикав.