Розділ «НОТАТКИ МАЛЬТЕ ЛАУРІДСА БРІҐЕ Роман»

Чи бачив він тебе так, як бачив я? Ти був у світло-бузковому костюмі з оксамиту. Матильда Браге марила таким убранням. А втім, це не має значення. Я б хотів тільки знати, чи бачив він тебе. Припустімо, то був справжній художник. Припустімо, він не думав, що ти помреш, перше ніж він домалює картину, що в його ставленні не було ніякої сентиментальності, він просто працював. І його чарувала неоднаковість твоїх карих очей, він жодної миті не бентежився через око, яке не ворушилося, мав такт нічого не ставити на стіл, на який, мабуть, трохи спиралася твоя рука, — припустімо, й усі інші потрібні речі, тож у такому разі та картина, отой твій портрет, — остання в галереї Урнеклостеру.

(І коли виходиш із галереї, переглянувши всі портрети, ти бачиш хлопчика. Стривайте, хто це? Якийсь Браге. Бачиш срібну палю на чорному полі й павичеві пера? Там стоїть і ім'я: Ерік Браге. А це не той Ерік Браге, якого стратили? Звичайно, цей факт досить відомий. Але це, звичайно, не той. Цей хлопчик хлопчиком і помер, байдуже коли. Хіба ти не бачиш?)

Коли хто провідував нас і гукали Еріка, про це панна Матильда Браге щоразу запевняла, що навіть повірити не можна, як він схожий на стару графиню Браге, мою бабусю. Мабуть, то була дуже поважна дама. Я ніколи не знав її. Натомість дуже добре пригадую матір мого батька, властиву господиню Ульсґора. Такою вона лишилася назавжди, хоч як гнівалася на татап, що ввійшла в дім як дружина єгермейстера. Відтоді бабуся всякчас удавала, ніби тримається позаду, і посилала слуг до матері з кожною дрібницею, натомість у важливих справах спокійно все вирішувала й порядкувала, нікому не звітуючи. Матап, здається мені, чогось іншого й не бажала. Вона була цілком не готова наглядати за великим будинком, їй цілковито бракувало вміння поділяти речі на головні і другорядні. Все, про що їй казали, видавалося їй абсолютним, і вона забувала при цьому про інше, що теж було тут. Мати ніколи не нарікала на свекруху.

Та й кому вона могла б нарікати? Батько був украй шанобливим сином, а дідове слово нічого не важило.

Пані Маргарита Бріге, як я пригадую, завжди була високою старою, до якої годі доступитися. Я не можу уявити собі нічого іншого, крім того, що вона була набагато старша за камергера. Вона жила серед нас своїм життям, незважаючи ні на кого. Вона не залежала ні від кого з нас і завжди мала коло себе своєрідну компаньйонку — підстаркувату графиню Оксе, безмежно зобов'язану їй за якесь доброчинство. То, певне, був єдиний виняток, бо добрі вчинки суперечили її вдачі. Дітей вона не любила, а тваринам не можна було навіть наближатися до неї. Не знаю, чи любила вона взагалі що-небудь. Розповідали, ніби ще молоденькою дівчиною вона заручилася з вродливим Феліксом Ліхновскі, що згодом так трагічно загинув у Франкфурті. І справді, після її смерті лишився портрет князя, повернений потім, якщо не помиляюся, родині. Можливо, думаю я тепер, через оте відрубне сільське життя, в яке щороку дедалі більше перетворювалося життя в Ульсґорі, вона позбавила себе іншого, блискучого, природного для себе життя. Важко сказати, чи шкодувала вона за ним. Можливо, вона зневажала його за те, що воно ніколи не почалося, що їй бракувало нагоди прожити його зі щастям і талантом. Це все вона глибоко увібрала в себе, а зверху збудувала черепашки для себе, численні крихкі, з ледь помітним металевим полиском черепашки, і верхня, остання з них, завжди видавалася новою і холодною. Щоправда, інколи вона виказувала себе наївним нетерпінням, мовляв, її не досить поважають; пригадую, за столом вона раптом могла захлинутись, і то складним і промовистим способом, що забезпечував наше загальне співчуття, і вона принаймні на мить поставала перед нами такою незвичайною і напруженою, якою, мабуть, хотіла б бути у величі. А втім, я думаю, мій батько був єдиним, хто серйозно ставився до таких надто вже частих випадків. Він придивлявся до неї, чемно нахилившись уперед, і можна було помітити, як він подумки немов пропонує їй і віддає в цілковите розпорядження власні бронхи й трахеї, де був повний порядок. Камергер, звичайно, водночас переставав і їсти; цмулив вино й утримувався від коментарів.

Одного, і то єдиного, разу йому довелося за столом обстоювати себе супроти своєї дружини. Давно те діялось, але розповідь про той випадок злостиво й потай переказували далі, бо майже всюди траплявся хто-небудь, що ще не чув її. Отже, камергерша колись страшенно гнівалася, коли хто-небудь через необережність проливав вино на скатертину; вона помічала ту пляму — хоч за яких обставин вона з'являлася, — й гостро дорікала, так би мовити, прилюдно викривала її. Таке могло трапитися й тоді, коли за столом збиралися численні й поважні гості. Кілька невинних плям, які вона перебільшувала, ставали об'єктом її глузливих звинувачень, і хоч як дідусь намагався вгамувати її дрібними жестами й жартівливими закликами, вона вперто повторювала свої докори, а потім зненацька була змушена урвати їх посеред речення. Адже відбулося щось небачене й цілком незбагненне. Камергер звелів подати йому червоне вино, яке саме тієї миті носили по колу, й сам ретельно почав наповнювати свій келих. Але, хоч як дивно, наливав і тоді, коли келих давно вже був повний по вінця, серед дедалі напруженішої тиші він повільно та обережно наливав далі, аж поки татап, що ніколи не могла стриматися, пирснула сміхом, і той сміх допоміг залагодити ситуацію. В голосі кожного вчулася полегкість, а камергер підвів очі й віддав слузі пляшку.

Згодом у моєї бабусі на перший план вийшла інша риса. Вона не терпіла, коли хтось у домі був хворий. Одного разу, коли куховарка порізалася і бабуся випадково побачила її з перев'язаною рукою, вона заявила, що весь будинок тхне йодоформом, і її важко було переконати, що служницю через це не можна звільнити зі служби. Бабуся не хотіла, щоб їй бодай що-небудь нагадувало про хвороби. Якщо хто мав необережність поскаржитися в її присутності на якусь кволість, це було для неї не чим іншим, як особистою образою, і вона довго не могла простити тій людині.

Тієї осені, коли померла татап, камергерша з Софі Оксе цілком замкнулася у своїх покоях і припинила всяке спілкування з нами. Вона жодного разу не пустила до себе сина. Звісно, правда, що ця смерть настала непідходящої миті. Кімнати були холодні, печі куріли, до будинку поналізали миші, й годі було сховатися десь від них. Але не тільки це, пані Маргарита Бріге обурювалася, що помирає мати; що на порядку денному з'явилося питання, розмовляти про яке вона не хотіла; що молода жінка наважилася випередити її, бо ж і вона намірялася вмерти якоїсь ще не визначеної пори. Адже про те, що колись вона має вмерти, бабуся думала часто. Проте не хотіла, щоб її квапили. Вона помре, звичайно, коли їй заманеться, і тоді вони всі зможуть спокійно вмерти, після неї, якщо їм так не терпиться.

Материної смерті вона ніколи остаточно не простила нам. А втім, наступної зими вона дуже змінилася. Вона й далі ходила випростана, але сівши — горбилася і чула дедалі гірше. Можна було сидіти і годинами пильно дивитися на неї, — вона нічого не відчувала. Вона була десь усередині, отямлювалася дуже рідко й тільки на мить, її чуття спорожніли, вона нічим не переймалася. Часом казала щось графині, яка поправляла їй мантилью і великими, щойно вимитими руками підбирала їй одяг, немов на підлозі була вода, а ми були не дуже чисті.

Бабуся померла напровесні, в місті, вночі. Софі Оксе, що спала в сусідній кімнаті з відчиненими дверима, нічого не чула. Коли вранці побачили бабусю, вона була холодна, мов скло.

Одразу по тому в камергера почалася велика і страхітлива хвороба. Здавалося, ніби він чекав її смерті, щоб мати змогу помирати, не зважаючи ні на кого.

У рік після смерті татап я вперше помітив Абелоне. Вона завжди була тут. Це завдало їй великої шкоди. Крім того, Абелоне була неприваблива, я дійшов цього висновку колись давніше, не пам'ятаю, за яких обставин, і ніколи не переглянув по-справжньому цієї думки. А запитання, що становить собою Абелоне, тієї пори видалося б мені майже сміховинним. Абелоне була тут, і її використовували, як тільки можна. Але одного разу я запитав себе: «Чому Абелоне тут?» Кожен у нас мав певний сенс бути присутнім тут, навіть якщо той сенс аж ніяк не був таким очевидним, як, наприклад, роль панни Оксе. Але чому тут присутня Абелоне? Якийсь час точилися розмови, що їй треба розважитися. Та про це забули. Ніхто нічим не сприяв розвагам Абелоне. Аж ніяк не виникало враження, ніби вона розважається.

А втім, Абелоне мала одну позитивну рису: вона співала. Тобто траплялися миті, коли вона співала. Їй було властиве сильне і непомильне відчуття музики. Якщо правда, що янголи мають чоловічу стать, цілком можна стверджувати, що в її голосі вчувалося щось чоловіче: небесна осяйність. Я, ще змалку пройнявшись недовірою до музики (не тому, що вона більше підносила мене, ніж усе інше, а тому, що помітив: вона не лишає мене там, де була підхопила, а веде кудись глибше, у щось несформоване), цю музику терпів, бо вона підносила мене просто вгору, щоразу вище і вище, аж поки здавалося, що от-от я опинюся на небесах. Я й не здогадувався, що Абелоне має відкрити мені ще й інші небеса.

Спершу наші стосунки полягали в тому, що вона розповідала мені про дівочі роки татап. Вона наполегливо прагнула переконати мене, якою відважною і юною була татап. Як запевняла Абелоне, тоді не було нікого, хто міг би зрівнятися з татап у танцях або їзді верхи. «Вона була найсміливіша і невтомна, а потім нараз вийшла заміж, — розповідала Абелоне, й досі дивуючись, дарма що збігло багато років. — Це сталося так несподівано, що ніхто й повірити не міг».

Я поцікавився, чому не вийшла заміж сама Абелоне. Вона видавалася мені пристаркуватою, і про те, що вона ще може одружитись, я не думав.

— Бо не трапилося нікого, — просто відповіла вона й видавалася тоді справді гарною. «Невже Абелоне гарна?» — приголомшено запитав я себе. Потім я покинув дім, пішовши до Дворянської академії, й почалися огидні та недобрі часи. Але там, у Cope, окремо від решти, що на мить лишала мене в спокої, я стояв коло вікна й дивився на дерева, і в такі миті, а ще вночі, в мене зростала впевненість, що Абелоне гарна. Я почав їй писати листи, довгі й короткі, багато потаємних листів, у яких я начебто писав про Ульсґор і нарікав, що я нещасний. Але, як бачу тепер, то були любовні листи. Потім, зрештою, почалися вакації, до яких так тяжко було дожити, і ми наче змовились, зустрівшись без чужих очей.

Ми, щоправда, ні про що не домовлялися, та коли карета завернула в парк, я не міг утриматися й вийшов, можливо, тільки тому, що не хотів їхати, мов чужий. Літо було в розпалі. Я біг по алеї й натрапив на щось несподіване. Там була Абелоне. Гарна, вродлива Абелоне.

Я ніколи не забуду, як ти дивилася на мене. І твій погляд на відхиленому назад обличчі, яке ніби намагалося утримати його.

Ох, невже не змінився клімат? Невже від нашого тепла він не став лагідніший навколо Ульсґора? Невже поодинокі троянди не цвітуть тепер у нашому парку аж до грудня?

Абелоне, я не розповідатиму про тебе. Але не тому, що ми ошукували одне одного: адже ти, закохана, навіть тоді любила чоловіка, якого не могла забути, натомість я кохав геть усіх жінок, — а тому, що не все можна правдиво розповісти.