Розділ «НОТАТКИ МАЛЬТЕ ЛАУРІДСА БРІҐЕ Роман»

Отаким ти й був, позачасний трагічний поете, що, мов стрілки годинника, фіксував і показував, ти мав одним ударом перетворити ті невидні капіляри в найпереконливіші жести, в найнаявніші речі. Отак ти дійшов до безпрецедентного насильства своєї творчості, ти щоразу нетерплячіше, щоразу розпачливіше шукав під видимим еквіваленти баченого внутрішнім зором. Там були кролик, горище, зала, де хтось походжає, дзенькіт скла в сусідній кімнаті, пожежа під вікнами, сонце. А ще церква і нагромадження скель, схоже на церкву. Але цього не вистачало; зрештою на сцену потрапили башти і всі гори, а лавини, ховаючи краєвиди, засипали сцену, заставлену відчутним, задля невловного. Ти більше не міг. Обидва кінці, які ти звів докупи, швидко розходилися, твоя несамовита сила покинула тугий стрижень, і твоя праця звелася нанівець.

Бо інакше хто б зрозумів, чому ти, упертюх, як і завжди, не хотів наприкінці відійти від вікна. Ти хотів бачити перехожих, бо тобі спало на гадку, чи не можна було б коли-небудь використати і їх, якщо таки наважитись знову взятися до роботи.

І тоді я вперше подумав, що про одну жінку нічого не можуть сказати; я помітив, як її бережуть, розповідаючи про неї, як називають інших та описують їх, а ще околиці, місцевості, предмети аж до певного місця, де все припиняється, м'яко і немов обережно ткнувшись у легенький контур, який обмежує і який ніколи не підводять густішою барвою. «Якою вона була?» — запитую я тоді. «Білявою, десь такою, як ти», — відповідають вони й перераховують усе, що знали на додачу, але знову-таки дуже неточно, і я вже нічого не здатний уявити собі. Власне, бачити я міг тільки тоді, коли мати розповідала мені оповідку, якої я завжди вимагав… При цьому щоразу, доходячи до сцени з собакою, вона заплющувала очі і якось наполегливо хапалася руками за обличчя, — цілком замкнене, але наскрізь прозоре, — прикладала до скронь холодні долоні.

— Мальте, я бачила це, — присягала вона, — я бачила.

Я почув це від неї вже на останньому році її життя.

Тоді, коли вона вже нікого не хотіла бачити і завжди, навіть під час поїздок, тримала коло себе невеличке густе срібне ситечко, крізь яке цідила всі напої. Твердого харчу вона вже не приймала, і, скажімо, печиво або хліб, коли була на самоті, розкришувала і їла крихту за крихтою, як-от їдять діти. Тоді її цілковито опанував страх перед шпильками. Іншим вона лише казала, щоб виправдатися: «Я вже не терплю ніякого харчу, але нехай це не заважає вам, як на мене, я тут особлива». Вона несподівано могла повернутися до мене (адже я вже трохи підріс) і з силуваним сміхом казала: «Мальте, як багато тих шпильок і як їх тикають усюди, а якщо подумати, як легко вони випадають…». Вона силувалася вимовити ті слова жартівливо, але трусилася зі страху на думку про всі ті погано закріплені шпильки, які щомиті можуть кудись упасти.

Та коли мати розповідала про Інґеборґ, з нею нічого не могло статися, тоді вона не берегла себе, тоді вона сміялася, згадуючи про сміх Інґеборґ, тоді я мав бачити, якою гарною була колись Інґеборґ. «Інґеборґ нам усім давала радість, — розповідала вона, — твоєму батькові, Мальте, теж, він справді радів. Але тоді, коли стало відомо, що вона помре, хоч і здавалася лише трохи хворою, а ми всі ходили навколо й приховували цей факт, одного разу вона сіла в ліжку й сказала сама собі, мов людина, яка хоче почути, як звучать її слова: „Ви не повинні отак прикидатися, всі ми знаємо це, і я можу заспокоїти вас: добре й так, як є, я вже не можу“. Уяви собі, вона сказала: „Я вже не можу“, — і це вона, що нам усім давала радість. Чи ти коли-небудь зрозумієш це, коли виростеш, Мальте? Подумай про це згодом, можливо, ти згадаєш ці слова. Було б добре, якби хто-не-будь розумів такі речі».

«Такими речами» мати переймалася, коли була на самоті, а ці останні роки вона завжди була сама.

— Мальте, я такого ніколи не збагну, — казала вона інколи зі своїм на диво відважним сміхом, що мов хотів лишитися непоміченим і цілком виконував свою роль, бо вуста всміхалися. — Але ніхто не мав бажання з'ясовувати; якби я була чоловіком, атож, якби я була чоловіком, я б тоді подумала про це, і то як слід, по порядку, й від самого початку. Адже має бути початок, і якби його зрозуміти, це було б не абищо. Ох, Мальте, отак ми йдемо до смерті, і мені спало на гадку, що всі такі розвіяні та заклопотані, що й уваги не звертають на те, що ми йдемо до смерті. Наче зірка з неба впаде, і ніхто її не шукатиме, ніхто нічого не побажає собі. Мальте, ніколи не забувай побажати собі чого-небудь. Не слід зрікатися бажань. Думаю, вони не справджуються, але є бажання, які зберігаються довго, все життя, тож і дочекатися, що вони коли-небудь справдяться, годі.

Матап звеліла поставити у своїй кімнаті невеличкий секретер Інґеборґ, і я часто заставав її перед ним, бо мав дозвіл заходити до неї коли завгодно. Килим цілком заглушав мої кроки, але вона відчувала мене і простягала мені котрусь руку через протилежне плече. Рука нічого не важила, і я цілував її, мов розп'яття зі слонової кістки, яке простягали мені щовечора перед сном. Біля низенького секретера з відкритою стільничкою мати сиділа, немов перед фортепіано.

— Тут так багато сонця, — казала вона, і справді, середина аж світилася від старого жовтого лаку з намальованими зверху квітами, щоразу червоною і синьою. А де збиралися аж три квітки, посередині була фіалкова, що поділяла пару. Барви квітів і зелень дрібного вертикального рослинного візерунка виразно темніли на осяйному тлі основи, що, власне, й не була світлою. Таке поєднання породжувало напрочуд приглушену гармонію тонів, які перебували у внутрішніх протилежних відносинах, але не виражали їх.

Мати висувала дрібні шухлядки, що всі були порожні.

— Ох, троянди, — казала вона і нахилялась, усотуючи неясний запах, до якого домішувалося і щось інше. Мати щоразу сподівалася, ніби знайде що-небудь у якійсь таємній шухляді, про яку ніхто ніколи не думав і яка піддасться тискові десь захованої пружини. — Коли-небудь вона спрацює, ось побачиш, — повагом і зі страхом проказувала мати і швиденько засувала всі шухляди. А папери, які справді лежали в шухлядах, вона ретельно склала докупи й замкнула, не читаючи їх. — Мальте, я б нічого не зрозуміла, для мене, звичайно, це було б складно. — Мати була переконана, що все для неї надто складне. — В житті немає класів для початківців, від людини завжди вимагають саме найважчого. — Мене запевняли, що вона стала такою лише після страхітливої смерті своєї сестри — графині Оллегор Скелл, що згоріла, коли перед якимсь балом крутилася коло дзеркала зі свічками й хотіла по-іншому вставити собі квіти в коси. Але останнім часом матері було найважче зрозуміти, здається, все-таки Інґеборґ.

А тепер я хочу записати оповідку так, як розповідала її татап, коли я просив її.

Діялося це серед літа, в четвер, після похорону Інґеборґ. З місця на терасі, де пили чай, між велетенськими в'язами можна було бачити фронтон родинного склепу. Стіл накрили так, наче за ним ніколи не сиділо на одну людину більше, і нам було досить просторо. А втім, кожен приніс щось із собою, книжку або кошик із плетивом чи шиттям, тож нам було навіть тіснувато. Абелоне (найменша сестра татап) розливала чай, і кожен мав роботу, передаючи щось по колу, тільки твій дід дивився зі свого стільця на будинок. Була година, коли чекали пошти, і здебільшого її приносила Інґеборґ, бо, даючи розпорядження на кухні, затримувалася. Протягом тижнів її хвороби ми відвикли від її приходів, бо вже знали, що вона не зможе прийти. Але, Мальте, цього пополудня, коли вона справді вже не могла прийти, вона раптом прийшла. Можливо, то була наша провина, можливо, ми покликали її. Я пригадую, що сиділа й подумки намагалася з'ясувати, що тепер, власне, стало по-іншому. Раптом я вже не могла сказати що, я геть забула. Підняла очі й побачила, що й решта обернулися до будинку, але не рвучко, не привертаючи уваги, а геть спокійно й буденно чекали чогось. І я тоді (Мальте, мені аж зимно стає, коли я згадую це), нехай Господь береже мене, я тоді мало не сказала: «А де ж…» — і тут Кавалер, як і завжди, проскочив під столом і помчав їй назустріч. Я бачила це, Мальте, я бачила. Він мчав їй назустріч, дарма що вона не йшла; для нього вона йшла. Ми збагнули, що він мчить їй назустріч.

Він двічі озирнувся до нас, немов запитував. Потім знову, як і завжди, шалено мчав і, як і завжди, добіг до неї, бо застрибав навколо, навколо відсутньої, а потім знову підскочив, щоб лизнути, просто вгору. Ми чули, як він радісно повискує, і коли він отак підстрибував, раз по раз і дуже швидко, справді можна було подумати, ніби, стрибаючи, він затуляє її постать. Аж ось пес раптом завив, крутнувся в повітрі й помчав назад, на диво незграбний, ліг, немов простелившись, на землю й не ворушився. З далекого краю будинку вийшов слуга з листами. На мить він завагався: йому вочевидь було нелегко бачити наші обличчя. А твій батько вже кивнув йому, щоб він зупинився. Твій батько, Мальте, не любив ніяких тварин, але тепер він повільно, як мені здавалося, підійшов і нахилився над собакою. Коротко і стисло сказав щось слузі. Я бачила, як слуга підскочив, щоб підняти Кавалера. Але тут твій батько сам узяв тварину й пішов із нею, немов достеменно знав, куди треба, в будинок.

Одного разу, коли під час цієї оповідки майже споночіло, я б ще трохи і розповів би татап про руку: тієї миті я б зміг. Я вже зітхнув, щоб почати, але тут я раптом усвідомив, що дуже добре розумію служника, який не міг підійти і глянути їм в обличчя. І тому, незважаючи на пітьму, я злякався материного обличчя, якщо вона побачить те, що бачив я. Я швидко знову набрав повітря, вдаючи, ніби я й не хотів чогось іншого. Через кілька років, після дивовижної ночі в галереї Урнеклостеру, я кілька днів намірявся розповісти про все маленькому Еріку. Проте після нашої нічної розмови він знов цілком закрився від мене й уникав мене; думаю, він зневажав мене. Саме тому я й хотів розповісти йому про руку. Я гадав, ніби його повага до мене зросте (чомусь я наполегливо прагнув цього), якщо я переконаю його, що те все я пережив насправді. Проте Ерік так вправно уникав мене, що до розмови ніколи не дійшло. А потім ми одразу виїхали. Через те, хоч як дивно, зараз я лише вперше (а зрештою, тільки собі самому) розповім про подію, що сталася колись давно в моєму дитинстві.

Яким малим я тоді ще, напевне, був, я бачу, як я став навколішки на фотель, щоб дістати до столу, де я малював. Якщо не помиляюся, це діялось увечері, взимку, в міській квартирі. Стіл стояв у моїй кімнаті між вікнами, і в кімнаті не було ніякого іншого світла, крім лампи, що світила на мої аркуші й на книжку mademoiselle, що, трохи подавшись назад, сиділа переді мною й читала. Читаючи, mademoiselle витала думками десь далеко, і я не знав, чи була вона в книжці: вона могла читати годинами, проте дуже рідко перегортала сторінки, і я мав враження, немов сторінки перед нею стають дедалі повніші, немов своїми очима вона додає слова, певні, потрібні їй слова, яких не було в книжці. Принаймні так мені здавалося, поки я малював. Я малював повільно, без певного наміру, і коли не знав, що малювати, оглядав усе, нахиливши трохи голову вправо: отак мені найшвидше спадало на гадку, чого ще бракує на малюнку. Там були офіцери на конях, що їхали на битву або ж уже брали участь у ній, і це було набагато простіше, бо в такому разі майже досить було зобразити тільки дим, що повивав усе. Матап, щоправда, завжди стверджувала, що я малював острови, острови з високими деревами, із замком, сходами і квітами на березі, які мали відображуватись у воді. Але я думаю, що мати вигадувала або ж це діялося згодом.

Але немає сумніву, що того вечора я малював виразну постать самотнього лицаря верхи на химерно вбраному коні. Кінь був такий строкатий, що мені часто доводилося міняти олівці, але переважав усе-таки червоний колір, і я щоразу знову хапався за червоний олівець. Що ж, я знову потребував його, та він покотився (я ніби й досі бачу) поперек освітленого аркуша, підкотився до краю і впав повз мене вниз і зник, перше ніж я встиг схопити його. Мені справді був негайно потрібний олівець, тож я розсердився, що тепер доведеться рачкувати й шукати його під столом. Я був незграбний і добряче попомучився, поки зліз. Мої ноги видавались мені задовгими, я не міг їх дістати з-під себе. Від довгого стояння навколішки коліна затерпли, я вже не знав, що належить мені, а що фотелеві. Нарешті, трохи збентежившись, я зліз униз і опинився на шкурі, застеленій під столом до самої стіни. Але тут я натрапив на нові труднощі. Звикнувши до яскравого світла вгорі і ще захоплений барвами на білому папері, я нічогісінько не бачив під столом, де пітьма видавалася такою густою, що я боявся вдаритись об неї. Тож я поклався на свої чуття і, ставши навколішки й зіпершись на ліву руку, правою прочісував навколо себе холодний довгошерстий килим, що навівав довіру, але я ніяк не міг намацати олівця. Я гадав, що втрачу багато часу, і вже навіть хотів гукнути mademoiselle і попросити її посвітити лампою, як раптом помітив, що пітьма для моїх мимоволі напружених очей стає дедалі прозоріша. Позаду я вже розрізняв стіну, що закінчувалася світлим плінтусом, розгледів усі ніжки столу й побачив передусім власну розчепірену долоню, що сама по собі, трохи схожа на водяного звіра, ворушилася внизу і обмацувала підлогу. Невідомо чому, я приглядався до неї майже з цікавістю; мені здавалося, ніби вона знає те, чого я не вчив її, бо ж отак упевнено мацає все навколо рухами, яких я ще ніколи не бачив. Я стежив за рукою, як вона лізла вперед, це просування цікавило мене, я був готовий до всього. Та чи міг я подумати, що раптом зі стіни мені назустріч випнеться інша рука, велика й страхітливо худа, такої я ще не бачив ніколи. Вона шукала так само з другого боку, і обидві розчепірені долоні сліпо рухалися назустріч одна одній. Я й далі відчував цікавість, але раптом вона скінчилася, й лишився тільки страх. Я відчував, що одна з рук належить мені й тепер залізає в те, чого вже ніколи не виправити. З усім правом, яке я мав на свою руку, я зупинив її, випростав і повільно потягнув назад, а водночас не спускав очей із другої руки, яка шукала й далі. Я збагнув, що вона не відступить, і навіть не можу сказати, як я виліз із-під столу. Я глибоко вмостився у фотелі, зціпив зуби, вся кров відпливла від мого обличчя, тож здавалося, що й мої очі вже втратили синю барву. «Mademoiselle…» — хотів я гукнути і не міг, але вона й сама злякалася, відкинула книжку, стала навколішки коло фотеля й гукнула мене; здається, навіть струснула мене. Але я був цілком притомний. Я кілька разів ковтнув повітря й хотів усе розповісти.

Але як? Не знати як, я все-таки опанував себе, але пережите годі було висловити, щоб воно стало зрозумілим.