Розділ «НОТАТКИ МАЛЬТЕ ЛАУРІДСА БРІҐЕ Роман»

— Ті, що виплели ці мережива, мабуть, потрапили на небеса, — зачудовано мовив я. Пригадую: тоді мене вразило, що я давно вже не запитував про небеса. Матап зітхнула, мережива знову були згорнені.

За хвилину, коли я вже забув про свої слова, вона спроквола протягла:

— На небеса? Думаю, вони справді там. Якщо отак думати, цілком може бути й вічне блаженство. Ми так мало знаємо про це.

Часто, коли в нас були гості, розмовляли про те, що Шуліни тепер у скруті. Великий старий замок згорів кілька років тому, і тепер вони тулилися в обох бічних вузьких флігелях і мусили ощадити. Але приймати гостей було в них у крові. Відмовитися від цього вони не могли. Якщо до нас приїздив хтось несподівано, він, найімовірніше, повертався від Шулінів, а якщо хтось раптом поглядав на годинник і майже лякався, то його, безперечно, чекали в Люстагері.

Матап, власне, вже нікуди не виїздила, але цього Шуліни збагнути не могли, тож нічого не лишалося і одного разу довелося поїхати до них. То було в грудні після кількох ранніх снігопадів, сани звеліли подати на третю годину, я мав їхати з матір'ю. А втім, пунктуальності в нас було небагато. Матап не любила, щоб доповідали про приїзд карети, і здебільшого спускалася вниз заздалегідь, а коли нікого там не бачила, їй завжди спадало на думку щось із давно незробленого, вона починала щось шукати вгорі або наказувати, тож потім її насилу можна було знайти. Зрештою ми всі стояли й чекали. Кінець кінцем мати сідала й закутувалась, і тоді виявлялося: щось забули і Сіверсен мала принести, бо тільки вона знала, де та річ. А потім зненацька від'їздили, не дочекавшись Сіверсен.

Того дня небо по-справжньому й не проясніло. Дерева стояли так, мов не наважувалися ступити далі в туман, і було щось зухвале в пориві вперед. Тим часом знову засніжило, і тепер видавалося, наче стерто останні сліди життя і ми їдемо по білому полотну. Не чулося нічого, крім калатання дзвоників, і годі було сказати, де ми, власне, їдемо. Настала мить, коли склалося враження, ніби ми загубили вже й останнього дзвоника, але потім вони знову зібралися всі докупи й задзеленчали на повну силу. Контури дзвіниці ліворуч видавалися примарними. Але раптом з'явилися обриси парку, високо, майже над нами, і ми опинилися на довгій алеї. Калатання дзвоників немов уже не розходилось, а гронами звисало праворуч і ліворуч на деревах. Потім ми повернули й їхали навколо чогось праворуч, а потім уздовж, зупинившись десь посередині.

Ґеорґ геть забув, що будинку вже немає, і для нас усіх тієї миті він стояв. Ми піднялися сходами, що вели на стару терасу, й лише дивувалися, що вже споночіло. Зненацька відчинилися двері, десь ліворуч, унизу й позаду, і хтось гукнув: «Сюди!» — піднявши руку й махнувши тьмяним ліхтарем. Батько розсміявся: «Ми тут блукаємо, мов привиди!» — й допоміг нам спуститися сходами.

— Але ж дім щойно був тут, — дивувалася татап і не одразу могла звикнути до Віри Шулін, що вибігла нам назустріч, усміхнена й тепла. Нам, звичайно, треба було швидко заходити, а не думати про колишній дім. Ми розляглись у вузькому передпокої, а потім одразу опинилися під лампами й серед тепла.

Ті Шуліни були могутнім родом самостійних жінок. Не знаю, чи були в них сини. Пригадую тільки трьох сестер: найстаршу, що була вийшла заміж за marchese[66] в Неаполі й дуже нескоро, після численних судових процесів, розлучилася з ним. Потім була Зоя, і про неї казали, що немає нічого, чого б вона не знала. А передусім — Віра, тепла Віра; Господь його знає, що сталося з нею. Графиня — з роду Наришкіних — була, власне, немов четвертою сестрою і в певному розумінні наймолодша. Вона нічого не знала, тож за викладачів їй правили доньки. А добрий граф Шулін почувався так, немов був одружений з усіма тими жінками, й, тільки-но з'явившись, ходив навколо й цілував усіх.

Граф засміявся вголос, простяг руку й щиро привітався з нами. Далі я потрапив до жінок, що обмацували й розпитували мене. Але я твердо вирішив: коли це минеться, я випорсну як-небудь і піду дивитися, де будинок. Я був переконаний, що він і досі тут. Вийти з кімнати було не так уже й важко: серед усіх тих суконь я прокрався внизу, мов собака, а двері до передпокою ще не причинили. Але надвірні двері не піддавалися. Я спішив і плутався в численних пристроях, ланцюжках і засувах. Раптом вони подалися, але з гучним шумом, і, перше ніж я вискочив надвір, мене схопили й затягли назад.

— Стій, звідси не тікають! — радісно проказала Віра Шулін. Вона нахилилася до мене, і я вирішив нічого не виказувати цій теплій особі. Та вона, оскільки я мовчав, одразу виснувала, ніби якась природна потреба змусила мене добиватися до дверей, тож схопила за руку й, напівдовірливо, напівзверхньо, повела кудись. Це інтимне непорозуміння незмірно скривдило мене. Я вирвався й неприязно глянув на неї.

— Я хочу побачити дім, — гордо проказав я.

Вона не зрозуміла.

— Великий дім, надворі, на сходах.

— Дурнику, — мовила вона і схопила мене, — там уже немає будинку.

Я наполягав.

— Ми сходимо туди вдень, — запропонувала вона, поступаючись, — а тепер там нема як пройти. Там ями, а одразу позаду батькові ставки з рибою, які не повинні замерзати. Ти впадеш у них і станеш рибою.

Сказавши, штовхнула мене в яскраво освітлену кімнату. Там усі сиділи й розмовляли, і я придивився до низки стільців: що ж, вони, звичайно, ходять туди тільки тоді, коли його немає, зневажливо думав я; якби ми з татап жили тут, будинок стояв би й досі. Матап неуважно розглядалася, а решта говорили всі одразу. Вона, певне, теж думала про дім.

Зоя підсіла до мене й почала розпитувати. Вона мала правильно сформоване обличчя, яке від часу до часу пожвавлювалось, наче вона здогадувалася про щось. Батько сидів, нахилившись трохи праворуч, і прислухався до усміхненої маркізи. Граф Шулін стояв між татап і дружиною і щось розповідав. Однак графиня, бачив я, урвала його серед речення.

— Ні, дитино, ти просто вигадуєш, — добродушно заперечив граф, але на його обличчі, що стриміло понад головами дам, одразу проступив неспокій.