Коваль із Великого Вутона

йому теж.”

Коваль вклав презент назад до гаманця і заховав його. „Я сам то завтра

відвезу у Малий Вутон, ” мовив він. „Бабця, її том, і Мама вибачать мені

спізнення. Ну, а стосовно Томлінґа, то напевно він ще замалий аби

рахувати дні ... чи навіть тижні, чи місяці, чи роки.”

„Правильно. Ти їдь, Тату. Я би радий був поїхати з тобою; але я зможу

поїхати до Мінора лише через деякий час. Я би не зміг поїхати сьогодні, навіть якби я не чекав твого прибуття. В мене купа роботи, і ще мені

мають підкинути.”

„Ні, ні, Ковалевий сину! Зроби собі вихідний! Дідусеве ім’я не ослабило

мені руки. Нехай робота назбирується! Відтепер буде дві пари рук щоб за

неї взятися, підчас усіх робочих днів. Я не буду більше вирушати в

мандри, Неде: в такі тривалі мандри як досі, якщо ти мене правильно

розумієш.”

„Справді, Тату? Мені було цікаво що сталося з зіркою. То є тяжко.” Він

взяв тата за руку. „Я співчуваю тобі; але в тому є також і щось добре, для цього дому. Чи знаєш, Майстре Ковалю, що можеш мене багато чому

навчити, якщо маєш час. І маю на увазі не тільки обробку заліза.”

Вони повечеряли разом, і після того як вже були поїли, вони ще довгий час

сиділи разом за столом, у той час як коваль розказував синові про свою

останню подорож до Феєкраю, і про інші речі які йому приходили до голови

— але про вибір наступного посідача зірки він не сказав ніц.