Коваль із Великого Вутона

попрямували до Залі; і в той час дня у світі сходило сонце і вікна

світили червоним світлом. Золочені різьби на Великих Дверях жевріли

світлом, а дивні обличчя різних кольорів дивилися вниз із водостічних рур

під дахом. Не так давно до того Заля була поновно зашклена і

перефарбована, і стосовно тої справи у Раді було багато дискусій. Декому

новий дизайн не подобався і вони назвали його „модняцьким,” але інші, більш знаючі, знали що то було повернення до старого звичаю. І все ж, оскільки вся та справа нікому не коштувала ані пенні і Майстер Кухар

мусів був сам за все заплатити, йому дозволили зробити все по своєму. Але

коваль не бачив залю в такому світлі дотихчасово, і споглядав її, замиловано, геть забувши про своє доручення.

Він відчув чийсь дотик на своїй руці, і Альф повів його довкола до

маленьких дверей позаду будівлі. Він відкрив їх і повів коваля по темнім

коридорі до кімнати-сховку. Там він запалив високу свічку, і відімкнувши

шафу він зняв з полички чорне пуделко. Воно тепер було виполіроване і

прикрашене срібними завиванками.

Він зняв з пуделка накривку і показав його ковалю. Одна маленька секція

була порожня; інші були тепер наповнені спеціями, свіжими, з пікантно-

пронизливим запахом, так що ковалеві очі почали сльозитися. Він взяв собі

рукою за чоло, і зірка легко відломилася; але він відчув різкий укол

болі, і сльози потекли йому по обличчі. І зоч зірка знову ясно сяяла, лежачи йому на долоні, він не міг її роздивитися, бачив тільки замацькану

сліпучу пляму світла, яка здавалася далекою-далекою.

„Мусиш ти її туди покласти,” мовив він. „Бо я добре не бачу на очі.” Він