Коваль із Великого Вутона

знайшов собі кількох друзів. Вони і Кухар звали його Альфом, але для всіх

інших він був просто Учень.

Наступна несподіванка прийшла тільки три роки потому. Одного весняного

ранку Майстер Кухар зняв свій високий білий капелюх, згорнув свої

чистенькі фартухи, повісив свій білий плащ, взяв здоровий патик із ясеню, і торбинку, і вирушив в дорогу. Він попрощався з учнем. Нікого більше

поблизу не було.

„Бувай, наразі, Альфе,” він сказав. „Я полишаю тебе керувати тут усім, наскільки ти справишся, а ти завше справовувався дуже добре. Я очікую що

все буде добре. Якщо ми ще колись зустрінемося, сподіваюся ти мені тоді

розкажеш як у тебе вийшло. Скажи їм що я відбув на ще одну вакацію, але

на той раз я вже не повернуся.”

У селі був добрячий переполох коли Учень переказав ту звістку людям які

прийшли до Кухні. „Таке зробити!” казали вони. „І без попередження чи там

„Бувайте!” Як нам тепер собі дати раду без Майстра Кухара? Він нікого не

лишив на своє місце.” У всіх їхніх обговореннях ніхто ніколи не думав

зробити молодого Учня Кухарем. Він виріс і став трохи вищим але далі

виглядав як хлопець, і прослужив тільки три роки.

Врешті через брак ліпшої кандидатури вони призначили Майстром Кухарем

одного чоловіка з села, який вмів готувати досить добре, до певної міри.

Коли він був молодшим, він допомагав Майстрові коли було багато роботи, але Майстер ніколи не виробив симпатії до нього, і не взяв би його за

учня. Тепер вуйко той був солідним чоловіком з жінкою й дітьми, і