Коваль із Великого Вутона

пішов собі, ніхто не знав куди; а коли повернувся через кілька місяців то

видавався досить зміненим. Він був до того добрим чоловіком, любив бачити

як інші люди тішаться, але сам був серйозним, і маломовним. Тепер він був

веселішим, і часто казав та робив несамовито сміховинні речі; а на

забавах бувало сам співав радісні пісні, чого не очікували від Майстра

Кухара. Також він привів із собою учня; і тим село було вражене.

Для Майстра Кухара не було вражаючим мати собі учня. Було то звичним.

Майстер обирав когось як наставав час, і навчав його усьому що міг; і в

міру того як обидвоє росли у віці, учень переймав більшу частку важливої

роботи, щоб як Майстер вмре чи піде на пенсію, бути на місці, отримати

посаду і стати наступним Майстром Кухарем. Але Майстер про якого йде

мова, ніколи ще не обирав учня. Він завжди мовив: „ще є досить часу”, або

„Я маю очі відкриті і виберу когось щойно знайду хто мені підходить.” Але

тепер він привів із собою простого хлопаку, і не з їхнього села. Він був

компромісніший за парубків з Вутона, і бистріший за них, делікатний і

дуже ґречний, але абсурдно молодий на ту роботу, ледве мав тринадцять

років як на свій вигляд. Тимнеменш, обирати собі учня було справою

Майстра Кухара, і ніхто не мав права втручатися в то; а отже той хлопака

залишився і замешкав у Кухаревім Будинку аж доки не виріс і не знайшов

собі власне помешкання. Люди згодом звикли бачити його поблизу, і він