Розділ 11 На Торжищі

– Які люди! Оце так зустріч! – несподівано почув я знайомий голос, який пізнав одразу. Відкрив очі і побачив його! Того клятого Бар-Кончалабу, через якого ми з Понамкою опинилися на Січі! І от лежав я труп трупом, наче оклунок з дертю, а як побачив цього негідника, то одразу підхопився і з кулаками кинувся на нього. Хотів збити його з ніг і душити, гризти, бити за всі ті біди, які довелося тут пережити. – Спокійно, доходяго!

Я був виснажений дводенним бігом, то Бар-Кончалаба легко ухилився від моїх кулаків, вдарив ногою в живіт, потім звалив мене на землю долілиць, натиснув коліном в хребет, та так, що не міг я і сіпнутися.

– Лежи! Диви, який забіяка!

– Падло, я тебе урию, я тобі голову скручу, горлянку перегризу! Тобі не жити, не жити! – стогнав я, а Бар-Кончалаба все міцніше натискував своїм коліном. Здавалося, що хребет ось-ось зламається. – Припини! Припини! – заблагав я.

– А ти зайвого не свисти! – повчально сказав Бар-Кончалаба, та коліна не прибрав.

– Не буду, не буду!

– Ось так краще, – тиснути він припинив, але коліно не прибрав. – О, та ти, дивлюся, кар’єру зробив! У слуги вибився! Як це тобі вдалося? Я думав, що ти десь у Чорних печерах доходиш.

У відповідь я тільки стогнав, бо було дуже боляче. Нарешті Бар-Кончалаба вирішив, що урок може бути закінчено, і коліно прибрав.

– Ну, так що за диво тебе врятувало? – поцікавився він.

– Та диво. А ти чого ж не в Райгороді, чи куди ти там потрапити хотів? – спитав я, коли трохи відійшов від болі у хребті.

– Красю, тебе ж Красею звати? Так от, Красю, Райгород виявився складнішою справою, аніж я вважав. Хотів же на шарка туди потрапити, а виявилося, що дзуськи.

– А чого ж фіг, коли зовсім поруч були? Ми ж його бачили! – здивувався я. Хотів розмовами відволікти Бар-Кончалабу, а потім напасти і бити, аж поки дихатиме. Дуже вже я його ненавидів.

– Бачили, та тільки що саме? Не Райгород то був, а марево. Приземлився я добре, стропи перерізав і побіг до міста. Ось же він, омріяний Райгород, переді мною був. Добіг, а там ніякого Райгорода, кущі та болото. Марево звичайне. На яке ось таких дурників, як я, ловлять. Схопили мене і доправили сюди, на Торжище. Ось так. А ви чого ж не полетіли назад? – поцікавився Бар-Кончалаба.

– Та полетіли. Тільки дракон на нас напав. Пілота вбив, літак пошкодив, пальне стало витікати. Добре, що я на комп’ютерах багацько налітав, второпав, що і як, зміг дотягнули до кінця лісу. Сяк-так сіли у полі. Літак ущент, але ми більше-менш цілі. Коли паничі наскочили.

– Шефиню твою, мабуть, одразу в рабині? Гарна ж баба, білявка.

– Ні, Понамка в паничі вибилася.

– Та не бреши! Не може такого бути! – Бар-Кончалаба всадив мене на землю, зазирнув в очі.

– Може, бо як би я інакше слугою став? – посміхнувся я переможно.

– Паничем просто так не станеш!

– А хто сказав, що просто так? Вона, виявляється, кандидат спорту з фехтування була, на шаблях битися вміла дуже добре. І верхи їздити. Слуги її хотіли схопити, вона їх поклала. Джур теж, навіть кількох паничів. Інші здивувалися, більше не лізли, повезли нас до прикордонних башт, там подивилися, зарахували Понамку в джури і відправили на чудовиськ полювати. Ми там вбили кількох, навіть одного невидимого.