Розділ 2 Кривава різанина на пристані

Кривава різанина на пристані

Я заснув десь о дев’ятій вечора, перед тим примусивши себе з’їсти варене яйце та випити чаю з цукром. Прокинувся о четвертій. На вулиці ще було сіро, але потроху світало. Я вийшов надвір, розпалив грубку, щоб підігріти чаю, розстелив килимок і почав робити комплекс йогічних вправ. Чув, як хтось проскрипів на старому велосипеді, мабуть, рибалка, що поспішав зайняти краще місце на березі. Потім прошвендяли до міста двоє п’яних хлопців, що понуро лаялися між собою. Я стояв на голові і зосереджувався, щоб заспокоїтися, бо поїздка мені дуже не подобалася. Але залишити мою добру панну Понамку одну я не міг, а відмовити її від поїздки було неможливо.

То я закінчив вправи, одягся, поклав у торбу приготовані ще звечора бутерброди та обід, присів чекати. Навколо було добре. Он пробіг заєць, який, мабуть, точив вночі капусту на дачах, а тепер тікав до лісу, щоб перепочити. Якось мені довелося рятувати зайця, що потрапив у лісі в зашморг, встановлений браконьєром. Я ходив за дровами, знайшов уже майже придушене звірятко. Розплутав зашморг і відпустив. Понамка потім казала, що дарма, бо ніколи не куштувала зайчатини. Але я не зміг би дорізати зайця, знімати з нього шкіру. Ні, це не по мені, я навіть цілі тушки курей чи кроликів намагався не брати, а тільки щоб вже порубане. Понамка сміялася з цієї моєї слабкості, вона була мисливицею за духом, і страх крові їй важко було зрозуміти.

Почув гуркіт двигуна. Це Понамка на своїй мазді. Вийшов, вона під’їхала, я сів на передньому сидінні, одразу дістав бутерброд, але Понамка закрутила головою.

– Що? – здивувався я, бо від їжі Понамка відмовлялася вкрай нечасто.

– Вчора перебрала, – сумно сказала вона.

Я не питав подробиці, але бачив, що Понамці дійсно погано. Вона двічі виходила проблюватися, потім я дав їй чорного чаю з термоса, який теж прихопив з собою. Десь тільки за годину Понамка ожила, а потім і зовсім попросила бутерброд. Поки доїхали, з’їла сім штук і примусила мене з’їсти восьмий. Я не хотів, не звик снідати так рано.

– Слухай, ти чи дійсно сонцем харчуєшся? – спитала Понамка, яка вже розчервонілася і посміхалася. Лускала насіння, якого я узяв з собою цілий пакет. У торбі був ще обід, який я теж приготував, щоб нічого не купувати у дорозі. Не довіряв стравам, які там продавалися.

– Ого! Що це за збіговисько! – Понамка роздивлялася одразу п’ять чорних позашляховиків, що стояли на узбіччі.

– Якісь братки, – я побачив десятків зо два міцних хлопців, що сиділи за столиками у лісочку і снідали. – Що вони тут забули?

– Може, приїхали відпочити на природі? – посміхнулася Понамка.

– А що, як вони теж їдуть на пристань? – злякався я.

– Красю, до пристані ще сорок кілометрів, думаю, що в них якісь інші справи. Кажи, куди їхати, бо я цих країв не знаю.

Я узяв мапу і став штурманом. Ми звернули з шосе, поїхали розбитою асфальтовою дорогою до села. Але перед селом з’їхали на путівець, щоб не світитися. Об’їхали село, заїхали у ліс, зупинилися у кущах. Я дістав з багажника маскувальну сітку, накрив мазду, яка одразу стала непомітною.

– Красю, люблю твою завбачливість! – засміялась Понамка. – Ходімо до пристані.

Пішли не дорогою, а кущами. Тихенько, без розмов, прислухалися. Нічого підозрілого не помітили. Вийшли до річки. Ліс на обох берегах. Тільки путівець і дерев’яна пристань – простий настил на палях і кілька старих гумових шин, щоб човен чи кораблик не дралися бортом.

– Засядемо ось там! – Понамка показала на невеличкий пагорб поруч. З пагорба добре видно було і пристань, і дорогу до неї.

Пішли на пагорб, знайшли зручне місце у кущах.

– А дивися, тут хтось вже сидів, – Понамка показала на кілька недопалків у піску. Я підняв один, роздивився.