Розділ 11 На Торжищі

– Ага. Микита Сергійович, ще коли був керівником СРСР, якось почув про існування Січі і обурився, що всередині Країни Рад існує ось така рабовласницька пляма.

– Але як він дізнався?

– Радянська влада знала про Січ. Ще у тридцяті сюди був спрямований полк червоної кавалерії, щоб завадити масовій втечі селян, які тікали від колективізації. Полк мусив швидко захопити Січ, але спочатку зазнав великих втрат у зіткненнях з чудовиськами, а потім вдарили і козаки, які під час визвольних змагань змогли закупити достатньо сучасної зброї у батька Махна. Потім та зброя була використана проти червоних кавалеристів, які були розтрощені і здебільшого знищені. Залишки полку втекли. Доповідати про таку ганебну поразку Сталіну злякалися і зробили вигляд, що нічого не трапилося. Мовляв, полк був розформований, а ніякої Січі немає.

Однак якісь чутки про неї ходили, і Хрущов, який працював в Україні, чув про них. Вже наприкінці свого правління згадав про Січ і вирішив її підкорити. До ріки Снів були відправлені війська, щоб навернути тамтешні землі до радянської влади. Але отамани з козаками чинили відчайдушний опір. Хоч у них не було авіації та артилерії, але вони дуже добре знали свою землю, то діяли невеличким партизанськими групами, які завдавали болючих ударів загарбникам. Звісно, Січ не могла довго протистояти всьому СРСР, то за рік чи два війська, що мали авіацію та артилерію, знищили б останніх козаків, озброєних лише гвинтівками та кулеметами. Але тут у Москві трапився заколот, Хрущов був знятий з посади, а всі його починання згорнули. Війська, яким залишалося зовсім трохи до знищення козаків, були відкликані, завоювання Січі визнано непотрібним. Війська забрали з собою більшу частину рабів. То на Січі залишилося всього пара отаманів, до сотні козаків і кілька сотень рабів. Тоді отамани прирівняли козаків до себе, назвали їх паничами і вирішили правити Січчю всім товариством. Почали полювати на ріці Снів, якою пливло багато люду, що чули про Райгород і хотіли туди потрапити. Жінок паничі робили своїми наложницями, а чоловіків перетворювали на рабів. Жінки народжували багато дітей, то невдовзі кількість паничів значно збільшилася. Відбулося б перенаселення Січі, але цьому заважає висока смертність. Багато паничів та джур гине у боях, а багато рабів гине від хвороб, поганого харчування, важкої роботи та тортур. То встановилася своєрідна рівновага, яка старанно підтримується. Зараз Січ сильна, як ніколи. Ось така історія.

– А чому паничі та раби розмовляють по-різному?

– Щоб відрізнятися. Бачиш же, паничі хочуть у всьому відрізнятися від рабів. Вони виглядають інакше, їдять інше, у них оселедці, вони їздять на конях і так далі. Логічно, що і розмовляти вони хочуть не так, як раби, яких вони зневажають. Тим більше, що є ж і історичні передумови для того, щоб панівна верхівка Січі балакала не так, як підкорена більшість. Бо ж паничі походять від запорізьких козаків і досі зберегли українську говірку вісімнадцятого сторіччя, дебело пересипану словами зі стародруків. Ну, тобто як зберегли. Будь-яка мова не може зберігатися без змін, вона розвивається, то паничі зараз балакають інакше, аніж їх предки. Але вони пильно стежать, щоб до їх мови не потрапили слова рабів, які походять від кріпаків, що були російськомовними. Але і вони зараз розмовляють не російською, а вже окремою говіркою, досить примітивною, до речі.

– Вони якісь забиті. Дрібні, худі.

– Ну, це ж цілеспрямована політика паничів. Тримати рабів у чорному тілі. Залякувати, погано годувати і виснажувати на роботі. І так з покоління у покоління. Мова рабів в умовах постійного перебування на межі виживання дуже спростилася. Вона примітивна, у ній, наприклад, зник майбутній час.

– Як зник? – не повірив я.

– А так, його немає. Залишки минулого часу є, але головний час – теперішній. Майбутнього ж зовсім немає. Думаю, через те, що рабам нічого не треба планувати, та вони і змоги такої не мають. Кожен день вони виконують те, що їм наказують. У такій ситуації для чого потрібен майбутній час? У них же немає майбутнього. Для них головне вижити тут і зараз. Буття дуже впливає на мову. Через те, що життя рабів дуже неповноцінне, і мова їх виглядає вкрай примітивним діалектом. Бо для дуже багатьох речей та понять у рабів просто немає слів. Вони їх не помічають.

– А чого вони такі дрібні?

– А яким ти будеш, коли з дитинства голодуєш і важко працюєш? Природний відбір багато поколінь заточував рабів виживати в екстремальних умовах. При мінімумі харчів і максимумі роботи. Найбільш пристосованими для цього виявилися невеличкі та худі особи. Думаю, антропологам було б цікаво дослідити зміну фенотипу рабів. Зменшення середньої ваги та зросту, можливо, воно триває і досі. А можливо, зупинилося, бо ж паничі вбивають занадто дрібних, не здатних для важкої роботи, рабів.

– У них навіть родин немає, – вжахнувся я, хоча в мене теж не було сім’ї.

– Інститут родини цілком зруйнований на Січі, то це суспільство можна розглядати як дуже цікавий експеримент. Родин же немає не тільки у рабів, але й у слуг та паничів. І це принципова настанова. Вважається, що для правлячих класів єдина родина то Січ, в якій всі паничі брати один одному. Ось чому там зруйнований інститут батьківства. Щоб не залишилося жодних вертикальних зв’язків, лише горизонтальні. Брат і брат, суцільне братство. Тому паничі не заводять родин, злягаються з жінками, щоб їх запліднити, але не створюють якихось тривалих стосунків. Щоб ті стосунки не заважали Січі. Бо вона – головне. Тому і розподіл на курені носить умовний характер. Панич може за життя змінити кілька куренів. І він ніколи не поставить курінь вище Січі, яка, по суті, є ортодоксальним комуністичним експериментом. Бо ж сам подивися, у паничів немає майна. Ну, окрім зброї та якось особистого дріб’язку. Немає родини та дітей, для яких варто те майно накопичувати. Все майно – загальне, всі жінки – теж. Немає багатих та бідних.

– Комунізм, зазвичай, не може існувати довго. Навернеться, – нагадав я.

– У звичайних умовах – так. Але ж паничі створили умови постійного напруження, мобілізації, перебування на передньому краї війни. Вони знають, що варто тільки розслабитися, як раби повстануть та знищать їх. Паничі відчувають себе, наче у фортеці, оточеній ворогами, вони мусять постійно битися, і це надає сили їх системі.

– А для чого вони бавляться з шаблями та списами? У них є вогнепальна зброя, якою вони можуть здолати будь-якого ворога, хоч рабів, хоч чудовиськ, хоч диких. Але вони обирають шаблі. Що за дурня?

– Ну, дурня б була, якби вони обирали лише шаблі. Але ні, паничі мають запаси і вогнепальної зброї. На випадок вторгнення ззовні. А внутрішні проблеми вони вирішують шаблями, забезпечуючи собі таким чином надійний відбір.

– Який відбір?

– Природний відбір, що вибраковує слабких та боягузів із лав паничів. Жоден з такими вадами не вийде з джур, загине ще задовго до опаничення. Паничами стають, і таким чином отримують доступ до жінок, лише найкращі. У популяції закріплюється саме такий генотип. Ти ж бачив паничів. Вони всі виглядають, як атлети, вони сильні і витривалі, вони нічого не бояться, померти теж. Найкращі воїни, справжні машини для вбивства! А ще вони розумні. Бо стати паничем неможливо без гострого розуму, без того, щоб застосувати хитрість у бою. Також треба вміти писати та рахувати. Це теж відбір, який закріплює ці якості з покоління у покоління. В середньому паничі не тільки значно сильніші від своїх рабів, але й значно розумніші за них. Бо природний відбір у рабів спрямований на виживання при мінімумі їжі і максимумі роботи, тоді як серед паничів відбирають найсміливіших і найрозумніших.