Розділ 11 На Торжищі

– Пішли, чорні чаклуни їдуть.

– Пане, не віддавайте мене, пане, залиш… – я отримав кулаком в обличчя і аж покотився.

Панич потягнув мене за ланцюг. Довелося швидко підвестися і піти за ним. Панич вивів мене на двір, прив’язав ланцюг до сідла, сів на коня і поїхав. Не гнав, та і як гнати по забитій вулиці Торжища. Я спочатку мало що бачив, бо очі відвикли від світла, кілька разів боляче беркицьнувся, аж поки не став дивитися під ноги, а потім і навколо. Там був суцільний натовп чудовиськ. Лише небагатьох з них я раніше бачив, а інші приголомшували і лякали. Вороже дивилися на мене, то я поспішав за паничем, який кудись впевнено їхав. Навколо я вже не дивився, щоб дарма не випробовувати психіку. Коли почулися крики, голос мені здався знайомим, я таки подивився і побачив Бар-Кончалабу, якого оточив натовп одноногів. Бар-Кончалаба верещав дурним голосом, гепався на землю, прямо в якусь калюжу, вимазувався у багнюку і витворяв інші дурниці, які були помітно до вподоби одноногам. Коли побачив мене, то на мить завмер, розгубився, але одноноги, до речі, без своїх луків, зброя на Торжищі була лише у шестируків-охоронців, почали невдоволено гиркати, і Бар-Кончалаба тут-таки узявся знову витанцьовувати у багнюці, падати в неї і верещати, наче різаний. Одноноги кидали йому монети, а він ловив їх ротом, для чого вправно стрибав. Здається, він махнув мені рукою, а може, і ні. Ось яким акторством він заробляв. Став блазнем.

Панич їхав кудись далі, мабуть, на окраїну Торжища, бо чудовиськ ставало все менше, натомість мене почав охоплювати якийсь дивний страх, від якого я змерз. Обхопив себе руками і тремтів. Сам собі дивувався, бо ж літо, спека, а я тремтів, наче на морозі. Потім помітив, як напружився кінь панича, та і він сам теж тремтів, хоч був у сорочці і безрукавці. Ось вже ми їхали майже порожньою вулицею Торжища, коли попереду стало видно будинок, складений з чорного каменю. Ледь побачивши його, я схопився за живіт, який страшенно заболів. Мабуть, від жаху. Ланцюг смикнув мене, я ледь не впав, побіг, але ноги не слухалися, холод і жах, я таки впав, хотів підвестися, знову впав, а потім знепритомнів. Мабуть, панич і не озирнувся, кінь потяг мене далі, аж до чорного будинку. Я прийшов до тями, коли ми вже зупинилися. Почув, як панич щось крикнув тремтячим від жаху голосом. Крикнув щось дивне, не так, як балакають паничі. Йому відповіли таким голосом, що я знову знепритомнів. Панич почав бити мене по щоках.

– Вставай! Вставай! – панікував він. – Вставай!

Ледь поставив мене на ноги, наче давав комусь обдивитися мене. З чорного будинку щось рикнули, і я знову впав. Коли наступного разу опритомнів, то панича вже поруч не було, а я сидів у якомусь підвалі, у суцільній темряві. Несподівано до мене хтось доторкнувся. Я з переляку закричав. І тут весь підвал вибухнув криками. Кричало багато людей, і це було якесь божевілля, коли грюкнули двері і почулося страшне гарчання, від якого всі замовкли. Мені було дуже холодно і нестерпно страшно. Нестерпно до того, що я не втримався, підхопився і з усієї сили вдарився головою об кам’яну стіну. Знепритомнів, чого і бажав.

Прокинувся від криків і рику. Страх знову схопив мене потужними щелепами, почав жувати, але витримати його було легше, бо нас вигнали з підвалу на білий світ. Нас, кілька десятків людей. Було тут і кілька земляних рабів, але здебільшого люди не з Січі, мабуть, ті, хто пливли до Райгорода і потрапили у полон. Усі ми були ледь живі від жаху, який випромінювали невідомі істоти у чорних плащах з накидками на головах, які поралися з нами. Можна б було здогадатися, що це і є ті чорні чаклуни, яких так усі боялися, але жах паралізував мій мозок, я не міг ні про що думати. Тільки тремтів і хотів померти, щоб хоч так втекти від жаху та холоду.

На нас одягли вже знайомі мені ярма, тільки у чорних чаклунів в ярмо набивали не п’ятьох, а десятьох, ярма прив’язали до величезних, теж чорних коней, чорні чаклуни зашипіли, і ми рушили. Це був ще важчий біг, аніж від Застави до Торжища, бо коні чаклунів були значно більші за звичайних коней і мчали швидше. Думаю, то взагалі були не коні, так само, як чорні чаклуни хоч і були схожі на людей, але не були ними, бо людина не може викликати такий жах. Жах, який випалював нас своїм холодом весь день, не дивлячись на біг. Стояла спека, сонце пекло, я біг, стікаючи потом, і водночас тремтів від холоду.

За кілька годин почали падати перші з тих, хто не витримував цього бігу. Чорні чаклуни добивали їх, відв’язували і гнали нас далі без жодної спроби дати перепочинок. Я вже був досвідчений у такій гонитві, то навколо не дивився, зосереджувався і рахував кроки. Треба пробігти тисячу кроків, і я рахував. Потім ще, ще і ще. Головне, не думати про те, скільки тисяч кроків попереду. Тисяча завжди одна – рахуй!

Бігли до ночі. Спочатку степом, потім лісами. Жодного разу ніхто не спробував напасти на нас. Мабуть, чорних чаклунів боялися усі інші чудовиська. Коли почало сутеніти, нас залишили на галявинці. Навіть не розв’язували. Самі чорні чаклуни відійшли кудись. Але були неподалік, бо жах не відпускав. То ніхто не розмовляв, всі лежали на землі і тремтіли. Я не зміг заснути до самого ранку, а потім ще день гонитви. Люди стали слабіти частіше, їх без жалю вбивали. З Торжища п’ятеро чорних чаклунів вивезли півсотні рабів. А коли увечері другого дня ми побачили на високому пагорбі чорну фортецю, живими залишалося не більше половини. Ще двоє не змогли здолати крутий підйом до фортеці. Інші забігли нагору, протупотіли по мосту до воріт і забігли всередину, де попадали. Всі мовчали і тремтіли, бо як би не було страшно раніше, а зараз стало зовсім нестерпно.

Чорні чаклуни розвели нас по маленьких камерах десь у підвалах своєї фортеці. В камері було холодно і темно. Однак страх трохи відступив, може, не пробивався через товсті кам’яні стіни. Я зміг думати. Жалкував, що не впав по дорозі. Чорні чаклуни вбили б мене своїми важкими та довгими списами, і я б більше не мучився. Почув, як щось впало на підлогу біля дверей. Обережно помацав, це був шматок хліба. Пожував. Хотілося пити. Коли двері відчинилися. Страх знову стрибнув на мене і паралізував. Я був притомний, але спостерігав за тим, що відбувалося, наче звідкілясь збоку. Чорний чаклун – химерна істота зростом десь зо три метри, з головою закрита чорним плащем – зайшов до камери зі смолоскипом. Смолоскип поставив у спеціальний держак над дверима, так що світло стало у всій камері. Мене чудовисько поставило до стіни, з якої стирчали металеві кільця. До них мене і було припнуто, та так, що я не міг і поворухнути ані руками, ані ногами, ані головою.

Потім чорний чаклун вийшов до коридору і повернувся з чимось слизьким та огидним у руках. Настільки огидним, що коли я побачив це, то моя відраза змогла перебити страх. Я сіпнувся, але ланцюги міцно тримали мене. Чаклун же кинув те, що приніс, мені в обличчя. Я намагався ухилитися, але не міг, бо голова була міцно закріплена біля стіни. Щось схопило мене за голову і водночас уп’ялося в обличчя. Я заверещав і верещав наступні півгодини, поки остаточно не охрип. Потім лише стогнав, а щось слизьке та холодне сиділо у мене на обличчі, обхопивши голову міцними лапами.

Мені було так погано, що думати і щось відчувати, окрім жаху та огиди, я зміг лише за кілька годин після того, як чорний чаклун прийшов і зняв мені з голови ту купу слизу. Потім відв’язав мене від стіни і залишив на підлозі. Напівмертвого, виснаженого і слабкого.

Наступного дня все повторилося. Лише з третього разу жах та огида перестали бути настільки потужними, щоб забивати мені всю голову. Я почав дещо помічати. Чорний чаклун одягав мені на голову жабу. Величезну слизьку жабу, яка своєю пащею хапала мене за обличчя, а лапами обхоплювала голову і так трималася, аж поки чорний чаклун її не знімав. На початку жаба була схожа на пробитий м’яч, майже порожня, але коли чорний чаклун зняв її з мене, то вона вже була схожа на комара, що обпився крові.

На шостому разі, коли чорний чаклун знімав жабу, йому не сподобалося, що вона надулася значно менше, аніж зазвичай. Чорний чаклун схопив мою руку і увігнав під ніготь голку. Я заверещав, а він знову накинув жабу мені на голову. Коли жабу було знято і я знесилений валявся на підлозі, то згадав слова Бар-Кончалаби. Про те, що треба не доводити справу до тортур. То коли чорний чаклун знову прийшов і одягнув мені на голову жабу, я почав верещати і боятися, як у перші рази. Спочатку мені не вдавалося симулювати, то були ще голки під нігті. Але десь на третьому тижні я почав добре лякатися і без тортур. Чорним чаклунам був важливий виробіток, якщо жаба була надута моїм болем, їм цього цілком вистачало, і більше вони мене не катували.

Натомість почало боліти серце. Бо ж я не був таким хорошим актором, щоб вигадувати біль. Я розкачував себе і відчував його по-справжньому, наче мене дійсно катували. Серце цього не витримувало. Я розумів, що довго так тривати не може. Розумів, що вже минуло багато часу і якщо Непийпиво досі не опритомнів, то вже і не опритомніє, а навіть якщо виживе, кому буде потрібен якийсь слуга. Краще було б померти, аніж так мучитися, але я чомусь чіплявся за життя, як божевільний, щодня верещав з жабою на обличчі, видавав потрібні почуття, а потім відчував, як у серце наче штрикали тими самими голками, які заганяли під нігті.