Розділ 6 До Поганих земель

До Поганих земель

Вночі мене розбудили. Якийсь слуга потягнув на вулицю, відвів на одну з башт куреня і залишив там, нагадавши, що я мушу не спати і не відволікатися. На інших баштах теж стояли чергові. Ще було темно і прохолодно. Я став думати про ріку. Там буде шанс втекти. Треба якось поговорити про це з Понамкою. Добре, що вона не погодилася залишатися у цьому курені, бо звідси не втечеш. А на ріці буде шанс. Паничі ж припливали до пристані. То і ми зможемо дістатися пристані і забути про цей жах. Я згадував то скривавлених рабів на стовпах, то рабів з перерізаними горлянками. А ще ті діти з шабельками, які вміють різати горлянку, наче це гра якась. Жорстокі місця.

– Красю, ти тут? – спитав незнайомий голос. Спитав не такою вимовою, як говорили місцеві, а так, як говорили на Великій землі. Що за дива?

– Я тут. А ти хто? – я схопився за кинджал, готовий дати відсіч.

– Я – Сашко, слуга Непийпива.

– Хто з тобою? – злякався я, бо побачив, що з темряви до мене наближаються дві тіні.

– Той, хто змінить тебе, а нам треба їхати. Ходімо.

Дійсно, моє місце у башті зайняв інший слуга, а ми з Сашком пішли сходами у двір.

– Чому я тебе вчора не бачив? – спитав я. – Твоєму пану прислужували якісь місцеві.

– Я виконував його наказ, треба було дещо зробити. Ходімо, зараз візьмемо їжі.

Ми пішли в один з будинків під стіною. Нам відкрив заспаний слуга. Видав нам половину копченого свинячого окосту та дві великі паляниці хліба.

– І яблук, мій пан любить яблука, – сказав Сашко.

– А мій пан – хрін та горіхи, – додав я.

Слуга не наважився суперечити, хоч скривився, бо ліньки йому було все шукати. Ми поклали їжу у два мішки і пішли до конюшні.

– Слухай, а ти розмовляєш не як тутешні, – спитав тихенько я.

– Ти теж, – відповів Сашко.

– Ти з Великої землі?

– Тут її називають Рабськими краями.

– Як ти сюди потрапив?