Розділ 13 Я – полководець

Я – полководець

Я прокинувся ще вночі. Вийшов у двір куреня, побачив, що сторожа чергує на стінах і біля воріт. Яка б гулянка не була, а про безпеку на Січі не забували. Попросив у слуг чаю. Заради мене вмить повісили на вогонь чавунок і швиденько нагріли воду. Заварили, потім налили у кухлик. Вже допивав, коли підійшов якийсь слуга, сказав, що він тепер служить Набоці.

– Мій пан наказав передати, що як тільки світатиме, поїдемо на Заставу. Жеби ти був готовий.

– Добре? А де пан зараз?

– Сидять з Непийпивом.

Я пішов ще трохи поспати, але не спалося. Відчував себе дуже погано. Так само, як колись у колонії. Тікати звідси будь-як, аби тільки не залишитися. Тікати чим швидше, тим краще! Тікати! З цих кривавих країв. Як не було погано в Україні, але там мене не примушували вбивати. Там не було стільки крові. Дістатися до Застави і там вже вигадати, як втекти.

Я остаточно все вирішив ще до того, як сів на коня і ми поїхали. Непийпиво, Понамка, я, двоє слуг і ще кілька мулів, навантажених документами Непийпива. Проїздили біля порожніх сараїв. Понамка спитали, де раби, які вижили.

– Всіх, хто вижився, зібрали в один сарай. А спорожнілі сараї заселять бидлом з іних куренів.

– І багато вабоєно було?

– Біля п’яти тисяч рабів. Скільки треба.

– А скільки треба?

– Жеби бидла не більше, аніжелі сто на одного панича. А їх було більше. Зле то, тому зчинили Велику кров.

В одному місці побачили, як раби копали глибоку яму.

– Сюди скидатимуть трупи бидла, жеби від них не було вроду, – пояснив Непийпиво.

Ми їхали далі. Вже недалеко біля кордону з куренем Соломахи почули дивний скрекіт.

– О, дивіться, мала залізна птаха! – скрикнув Непийпиво і вказав на невеличкий літачок, що летів над нами.

– Красю, що це? – спитала Понамка, яка знала, що я цікавлюся різними літаючими об’єктами.

– Здається, БПЛА.

– Що це таке?