Розділ 7 Битва з дикими

– Господи, вони хоч зі слугами не сплять? – злякався я, бо ще з колонії не любив цих товаришів.

– Ти що! Це для них наче з худобою спати! – заспокоїв Сашко.

Паничі розмовляли, Непийпиво втішав панича. Нарешті сокирівські поїхали до свого куреня, а ми поверталися до куреня Нетудихати.

– Дикі точно не їздять верхи? – спитав я.

– Ніколи, вони ж дикі. І занадто важкі, і коні їх бояться, – сказав Сашко.

– А чого у них така дивна зброя? Кам’яні сокири та гостряки списів?

– Бо вони дикі. Не вміють добувати залізо. Напали на Чорні печери, щоб вкрасти готове залізо, яке там виплавляють. Але навіть якщо в них буде залізо, вони можуть зробити лише грубі гостряки для списів, не більше. Вони дуже цінують кинджали, то полюють за слугами. І тебе вони б уполювали, якби не твій панич, – Сашко закрутив головою. – Вона вбила чотирьох диких і ще двох поранила! Вона ж така невеличка!

– Набока – добрий козак. Вона вбила невидимця, вбила і диких! – підсумував я. – А що буде далі?

– Завтра буде Січова Рада, там все і вирішать.

Вже у темряві дісталися куреня Нетудихати. Там зібралося багато війська. Сотні паничів, джур і слуг. Всі не могли вміститися у курені, то частина залишилася біля стін. У ніч поїхали маленькі загони джур, які мусили чергувати в степу і не дозволити диким наблизитися несподівано. Паничі зібралися навколо великого багаття у дворі. Кілька поважних паничів схилилися над землею, де Непийпиво намалював мапу і пояснював, що відбувається. Що диких багато, тільки ми бачили кілька сотень, але це лише один з їх загонів. З Чорних печер повідомляли, що їх оточило до тисячі диких. Ще один загін диких сховався у засідці на коротшій дорозі до печер. Вони знищили загін братів з куреня Нетудихати, бо до Чорних печер ніхто так і не доїхав.

– Гди приїхали ми, то були вже брати наші вабоєні дикими. Не поратовали б їх, токмо самі б пагубилися. Тому розказав я до пагорбів не їхати, а братися уздовж. Почаяв я, що испоткаємося ми з дикими, які полювати коней наших будуть. Те і сталося. Поткалися ми з дикими і валчили єх! Брат Набока вабоїв от раз чотирьох диких і ще кількох уязвив. Інші браття теж валчили яро. Звитяжили ми і наворочились. Та дехто задавав мені, що чинив я неслушно, коли не пішов до пагорбів. Речіть, браття, що домніваєте про се.

Паничі обмінялися поглядами, потім дружньо закивали головами. Серед них я впізнав Жоха з куреня Горба, а також Зубатого і Яроша з прикордонних башт.

– Брате Непийпиво, так мнімаю, що чинив ти право. На гостинці вузькому у долині дикі легко б спиру згладили. Натягали брил кам’яних, жеби ними ронити нас. Але розторопні ми за диких. То право ти розказав! – сказав Жох.

Паничі кивали. Один з них теж підвівся.

– Брат наш з куреня Нетудихати Кисіль рачив зробити уне. Поспішав на посилок Чорним печерам. Але порушив розсказ чекати. І вабоєний був з усією спирою. То нехай кожен второпає, що не можна розсказ торгати! Кожен, хто торгати розсказ буде, той супроти Січі піде! Всі ми рівні у Січі, ніхто нікому не пан! Такий наш закон! Та на час брані призначаємо гетьмана і мусимо голдувати йому! Хто не виконає розсказ гетьманський, най строфуваний жорстоко буде!

Всі паничі закивали. Тоді Непийпиво сказав відпочивати, а вранці збиратися всім силам на шляху до пагорбів, де сходилися дороги з усіх трьох степових куренів. Там мусила зібратися Січова Рада, на якій вирішать, що робити далі. Зараз же треба було поїсти і відпочивати.

Сашко відвів мене до місця, де роздавали варену квасолю зі смальцем. Смалець паничі не їли, то його отримували слуги. Я віддав половину порції Сашку, який був дуже голодний. Потім почали шукати місце для ночівлі. Спочатку нам запропонували вкладатися за стінами, але Сашко почав лаятися, що він паничевий слуга і мусить бути поблизу господаря. Тоді нам виділили шматок підлоги у одній з хат. Ані матраців, ані ковдр, але ми впали на підлогу і майже одразу заснули.

Спати довелося зовсім мало. Ще у сутінках слуг розбудили. Ми пішли отримувати сідла для своїх нових мулів і зброю для себе. Слуги потроху гомоніли між собою. Жоден із загонів джур, які вже поверталися, не зустрів у степу диких, то вони і далі сиділи на пагорбах. Слуги турбувалися, щоб раби у куренях не зрозуміли, що охорони стало менше, і не повстали. Говорили про фортецю біля Чорних печер, яка була у облозі. Дикі не вміли робити драбини, то не могли здертися на стіни. До того ж там був серйозний гарнізон, одних лише паничів біля півсотні. Але і рабів там було багато, причому не забитих земляних рабів, а здебільшого рабів з чужинських земель, які пам’ятали про волю. Головне, щоб не спалахнуло повстання за мурами.

Ми отримали сідла, а також чверть свинячого плічка і велику паляницю для своїх паничів. Для нас був мішечок кулешу з салом. Потім Сашко повів за зброєю. Порадив брати не великий, довгий спис, а кілька дротиків.

– У двобої дикі здолають тебе. То краще вражати їх списами на відстані, – вчив Сашко.