Розділ 7 Битва з дикими

– До бою! – наказав Непийпиво.

І всі почали шикуватися. Джури зі жмутками коротких списів по флангах, а в центрі паничі, за ними слуги. Непийпиво наказав джурам наблизитися до диких і кидати в них списи, але у близький бій не вступати. Коли списи закінчаться, то відійти вбік.

– І пам’ятайте про братів вабоєних! – Непийпиво підхопив мішок з головами вбитих паничів і струснув ним. – Джури, напрод!

Джури зірвалися з місця і поскакали на диких, до яких стрімко наближалося полум’я степової пожежі. Дикі верещали, але не тікали. Ось вогонь досяг перших диких, вони почали стрибати через палаючу траву, а тим часом джури наблизилися і стали кидати списи. Дикі стрибали у вогонь, який обпікав їм ноги, переходив на одяг, що легко спалахував. А тут ще списи, цілі хмари списів від джур, які хоч і не вбивали, але ранили. Дикі намагалися кидати каміння, але дим виїдав їм очі. Дикі відчайдушно верещали, частина з них прорвалася через вогонь, джури кидали в них останні списи.

– Брате Жох, напрод! – наказав Непийпиво. Він залишився з окремим загоном, в якому була і Понамка, а більша частина паничів та слуг рушила за Жохом, який їхав попереду з великим щитом і довгим важким списом. Я подивився на Сашка, той показав, щоб я залишався.

– Слуга мусить бути при своєму паничеві, – пояснив він.

Я радісно погодився, бо бачив, що попереду буде страшна бійка.

– Слава Ісусу Кривавому! – закричав Жох.

– Слава Ісусу Кривавому! – відповіли паничі.

– На смерть! – заволав Жох.

– На смерть! – заволало військо.

Загін почав набирати швидкість. Паничі повторювали свій бойовий клич «На смерть!», дикі верещали серед диму та вогню. Джури кинули останні списи і відступили, пропустивши клин, на чолі якого мчав Жох. Удар, крики, тріск щитів та списів. Клин паничів різав темний натовп диких, але поступово гальмувався у ньому. Схоже було на те, що розтрощити диких одним ударом не вдалося, почалася страшна бійка. Непийпиво дивився на битву. Всі озиралися на нього, чекали наказу. Але він щось вичікував. Понамка не могла спокійно всидіти у сідлі, аж тремтіла, зверталася до Непийпива, а той мовчав.

Жох нарешті пробився до кінця чорної хмари, розрізав диких навпіл, але вони і не думали бігти, навпаки почали потроху тіснити наших на правому фланзі. А тут з лісу вийшов ще один загін диких. Вже не такий великий, кілька сотень, але вони верещали, наче їх були тисячі. Я помітив, що наші почали відступати. Це слуги, паничі билися, а от слуги злякалися. Може б, і побігли, але джури вбили кількох дезертирів і підперли слуг, загальмувавши наступ. Але дикі тиснули далі, і правий фланг продовжував відступати. Дикі, що вибігли з лісу, тепер поспішали до своїх товаришів.

– Треба атакувати! – закричала Понамка.

– Ні! – гримнув Непийпиво.

На поле битви страшно було дивитися. Паничі протикали своїм списами диких, рубали їх шаблями. Натомість дикі збивали паничів з коней ударами своїх величезних палиць. Крики і вереск. Дикі ударами своїх важких сокир вбивали одразу по кілька слуг, а ті кидалися на диких по двоє-троє, хтось гинув, а хтось завдавав удару кинджалом, пробивав живіт чи різав шию. Джури підбирали списи і знову кидали їх, а потім приймали смерть у ближньому бою. Страшенна машина смерті вправно перемелювала людей та диких, перетворювала їх на трупи чи калік. Однак і скалічені намагалися завдати останній удар ворогу, атакували, після чого гинули.

– Наші зараз побіжать! – скрикнув хтось із паничів.

– Ні! – наказав Непийпиво. Він стиснув шаблю так, що в нього аж побіліла рука. Він дивився божевільним поглядом на битву.

Загін диких наближався, коли він вдарить, військо побіжить. Це навіть я розумів! Чого чекав Непийпиво?

– На смерть! – нарешті закричав він і зірвався з місця.