Розділ без назви (2)

Хижий звір оскалюється.

— Вимітайся? — Він ледве стримується, щоб не дати мені ляпаса чи запустити чимсь важким. Або просто розчавити, як комаху. — Ти це мені, доню-серденько?

О, мені потрібно буде взяти в нього кілька уроків майстерності, як швидко пригальмовувати сердитого звіра всередині. Раптом доживу до його років і теж спаскуджу душу? Тоді може знадобитися.

— Так, тобі, — стараюся відповідати спокійно.

— Узагалі, люба, якщо ти випадково призабула, я тут колись мешкав, і цю квартиру для Софії з Христиною придбав теж я. У мене і ключ від цього помешкання зберігся, і навіть капці хатні.

Він демонстративно висуває ноги з-під столу, демонструючи мені капці-шльопки.

Я сердито фиркаю:

— Ніц собі доказ! А мо’, то від іншого Софіїного залицяльника залишилося придане? Софія ж не монашка.

Він і бровою не веде на мої закиди і далі співає своєї:

— Ти розумна дівчина, Аделаїдо, тож не будемо бавитися в словесний пінг-понг. Я так розумію, що Христину ти кудись заховала від гріха подалі. Бо така пізня пора, а її досі вдома немає. Молодець. Дуже передбачливо. Зрештою, це на краще. Не буде мале під ногами плутатися та заважати серйозним людям у серйозних справах. Я так розумію, твій Санчо Панса зараз приглядає за Христиною. Це теж добре. Він гарний хлопець, надійний. Зараз мої люди шукають його домашню адресу. Я ж мушу бути в курсі того, як там моя молодша донечка поживає? Зрештою, Христина — то один з останніх важелів впливу на тебе. Схоже, інші аргументи безсилі.

Хм. Він не відчував Віктора. Зазвичай Мечислав добре «бачив» людей. Чистих людей. Я це знала. А тут… Невже втрачає кваліфікацію?

— А Софія — розумниця. Позбулася таки малої. Придумала історію з викраденням і чухнула куди подалі. Вона — паскудна мати, Аделаїдо, а ти її ще жалієш. Заступаєшся за неї.

— Я не її жалію, таточку, — кажу йому з притиском. — Я жалію малу. У Христі що тато, що мама — обоє рябоє. Тільки про себе думають…

— Ти знаєш, що це не так. — Він щиро обурюється. — Я опікуюся долею світу, люба. Чи принаймні долею цього міста. Скрізь мусить бути порядок, а не божевільня, на яку може перетворитися місто, якщо бездіяти. Але зараз не про це. Я тут геть з іншого приводу. Звертаюся до тебе, як до своєї спадкоємиці. Ти маєш мені допомогти. Це твій обо…

— Я нікому нічого не маю, — холодно обриваю його. Закипає чайник, я заварюю собі та Інці чай. Підсуваю дівчині чашку:

— Пий, Інно, а то зараз захлинешся власним страхом і шмарклями.

Мечислав сердито вишкіряється. Рукою різко шарпає Інку за каптур, повертає обличчям до столу.

— Пий.

Інна підводить на мене заплакані очі.

— Я нічого такого не хотіла, Адо, чесне слово, він сам. Я нікому не казала. Навіть старалася про це не думати. Пробач.