Розділ без назви (2)

Мечислав сердито з розмаху вдаряє Інку по обличчю. Що називається, відвів душу. Уся злість на мене падає ляпасом на обличчя дівчини. Та хапається за ніс, з нього починає цебеніти кров. Інна шморгає носом. Я беру кухонний рушник, намочую його в холодній воді, простягаю Інці.

— Що, таточку, подобається бити слабших за себе? Який ти після такого чоловік? Ти мерзотник. Нікуди я з тобою не піду.

Мечислав починає реготати так, що, здається, і стіни хитаються. Інка нажахано щулиться в куточку на стільці, прикриваючи обличчя мокрим рушником. Страх майже не дає їй дихати. Нарешті сміх звіра припиняється і чоловік вичавлює з себе:

— Ой, розсмішила. Оця упирячка, по-твоєму, жінка? Я гидую такими. Упирі — то найгірші і наймерзенніші почвари з-поміж відомих мені істот.

— Наскільки я розумію, таточку, вони теж колишні янголи. Ваші нащадки, блін! — Несила стриматися, чесне слово.

— Янголи? Тупоумна твоя голова. Хто тобі такої дурні наплів? Тоді люди — це колишні мавпи, які в результаті еволюції стали людьми. Нісенітниці. Ох, Аделаїдочко моя, треба тобі починати по-справжньому вчитися, а не волочитися містом та набиратися дурощів від усякої поторочі. Час ставати справжнім янголом. Бо ти верзеш казна-що. Ага, колишні янголи! Ще чого?!

— А як щодо вовкулаків, таточку? Чиї вони нащадки?

Це удар під дих. На мить мені здалося, що я зараз отримаю у відповідь навіть більше, аніж Інна. Мені зламають шию.

— Стули пельку, мала жабо.

Його аж сіпає від люті. А мені байдуже:

— Я тобі потрібна, таточку, і ти мене не битимеш. Одна людина якось сказала: «Кров — не водиця». Але, очевидно, не для такого, як ти! На що ти перетворився, скажи? На звіра? І не називай мене тупоумною. Може, я не всі тонкощі вашого родового дерева вивчила, але дещо таки втямила. Наприклад, те, що це ти вбив Ядвігу, свою матір і мою бабусю. Ти, татусю. Ти! Як тільки рука піднялася, скажи? Не віднікуйся. Я зазирнула тобі в душу. Тобто в той бруд, що від неї залишився.

Знаєш, я щойно зрозуміла: ідея з колекціонуванням душ — це не почерк Валерія Едуардовича. У цього пихатого бовдура фантазії не стало б таке виметикувати. Певно, ідею твою вкрав, чи в імітатори подався. А от ти… Геть інше. А Едуардович тебе побоювався, навіть всесильним називав. Боже, які ви все-таки мерзенні. І ти, і він, і твій прихвостень Антон, і той придурок Георгій, який сьогодні ледве малу з садочка не вкрав.

— Хм. Спеціально мене з себе виводиш. І Ядвігу згадала. Георгія якогось приплела. Провокуєш, так? Значить, по- хорошому домовитися не вийде?

— Я тобі не допомагатиму, — роблю ковток чаю і промовляю на видиху: — Відпусти Інну. А я тобі за це віддам той сраний ключ. Ти ж за ним припхався?

Він кривиться, наче кислого об’ївся.

— Дивна ти, Аделаїдо. Що тобі з тої упирки? Вона ж не людина.

— Ну, знаєш, таточко. Ти теж не людина. Відпусти Інну.

Я знімаю з ланцюжка на шиї ключ, котрий формою нагадує блискучу флешку. Кладу його на стіл.

— На. Бери і забирайся.

Мечислав навіть не ворушиться. Він стримано обморожує мене своїм поглядом. Переводить очі на ключ. Тоді знову на мене.