Розділ без назви (2)

Вона догідливо киває.

— Звісно, можу. Середній на зріст. Спортивної статури. У капелюсі. Брюнет, чорні брови і чорні вуса. Пристойно вбраний, у дорогому сірому костюмі під чорним розстебнутим плащем. Пан при краватці, білосніжна сорочка. Звичайний такий собі. Та менше з тим. Бо здивувало мене інше. Чоловік наче знав, куди йти, бо повернув не до парадного входу, як зазвичай буває, коли люди вперше до нас потрапляють. Майже рік тому частину загорожі з боку ігрового майданчика, який відділяє нас від велосипедної доріжки, бомжі вкрали, все ніяк не залатаємо. Ось чолов’яга в той прохід і завернув та простісінько до нас почимчикував. Я спочатку подумала, що то хтось із родичів малечі, і я просто людину не впізнала. Але всіх близьких-рідних маленят я знаю, як і те, хто кого і коли забирає. До того ж завжди мене попередньо батьки інформують, якщо якась оказія трапляється. Та менше з тим. «Пан явно заблукав», — подумала собі. Тож відразу кинулася до мужчини. Самі знаєте, за дітей я відповідаю головою. А пан поманив до себе рукою Христинку. Наче давній знайомий. Та вона замість того, щоб із цікавістю, як усі діти, розглядати незнайомця чи, навпаки, знайомого, раптом кинулася до мене і заховалася за моєю спідницею. Пан привітався чемно і представився, широко і привітно мені всміхаючись. Звати його Георгій. Сказав, що він рідний брат Христиної мами, тобто пані Софії, і що на прохання сестри має терміново забрати малу з садочка. Та менше з тим. Для підтвердження слів він вийняв із кишені плаща сенсорний телефон, заплямкав по ньому пальцем, приклав до вуха слухавку і заторохкотів, коли на тому краю майже відразу відповіли. «Софієчко-сестричко, я мушу мати підтвердження від тебе для пані виховательки. Так-так, для пані Елеонори. Яке підтвердження? Як це яке? Що я геть без злого наміру забираю Христинку додому». Весь той час, поки пан говорив по телефону, він мені чемно всміхався. Але, знаєте, Адо, мені від того усміху мурахи по тілі забігали й захотілося, щоб він якнайскоріше звідси забрався. А тим часом Христя, вчепившись у мою спідницю і притулившись до мене міцно, навіть обличчя сховала, трусилася всім тілом і шепотіла, щоб тільки я чула: «Не оцю, не оцю, не оцю. Він поганий». Та менше з тим. Пан і далі всміхався крижаною посмішкою та простягував мені слухавку стільникового. Я автоматично взяла її. Приклала до вуха. Із того боку втомлений голос пані Софії з реверансами та вибаченнями почав щось там говорити про те, що так у неї склалися обставини, що вона, будучи у відрядженні, потрапила в аварію і зараз перебуває у лікарні. Тож попросила свого брата, який нещодавно повернувся з-за кордону, забрати Христину і привезти до неї. Бо вона так за нею скучила.

Елеонора Дмитрівна знову тягнеться до горнятка з холодним чаєм. Відсьорбує його жадібно, ніби робить паузу навмисно, щоб переконатися, чи я уважно слухаю. Я слухаю шанобливо та делікатно. Доволі легко змусити людей казати правду. Особливо тоді, коли та правда їм дуже болить.

Я мовчки чекаю, коли вона знову заговорить.

— А що б ви зробили на моєму місці, пані Адо? Я мала дозвіл матері на те, щоб віддати дитину начебто не в чужі руки. Але я й добре чула благання Христі та її небажання йти кудись із чужою для неї людиною. Ну, начебто і з ріднею, але… Та менше з тим. Якось усе відбувалося дуже несподівано. «Пані Софіє, — сказала я. — Тут проблемка у нас: навряд чи захоче Христинка йти із чужим дядьком. Вона його боїться. Ви повинні зрозуміти, цей чоловік, тобто ваш брат, — поки чужак для неї. Мені здається, що вона його бачить якщо і не вперше, то принаймні усвідомлено точно вперше. Так-так, я розумію, це її рідний дядько, і він, звісно, може мені пред’явити посвідчення особи»… І поки я це говорила, то побачила, як на мармизі чоловіка з’явилося щось схоже на вишкір, мене аж пересмикнуло. Та менше з тим. Пан тим часом похапцем вийняв із кишені паспорт і вже простягав його мені. Навіть не один, а два відразу. Я автоматично їх узяла, і далі говорячи по телефону. «А, так-так, пані Софіє, ваш брат мені показує документи. І все тут правильно… — Я хапаюся за останній аргумент, наче за соломинку потопельник. — Та менше з тим, мені видається, що було б етично про ваше рішення повідомити пані Аді чи пану Віктору. Я так розумію, вони не в курсі?»

У відповідь Софія враз зайшлася кашлем, натомість чужий безбарвний чоловічий голос у слухавці безапеляційно сказав: «Шановна! Хвора не може зараз з вами розмовляти. Для ведення переговорів вона прислала свого брата. Зрозумійте, після такої аварії, яку перенесла пані Софія, не всі виживають. І їй потрібні позитивні емоції, тобто присутність поруч доньки. Домовляйтеся з братом. Зараз у нас процедури. Я її лікар. На все добре, шановна пані», — і телефон вимкнувся. Та менше з тим. Я спантеличено крутила в одній руці паспорти, в іншій слухавку, аж поки пан у чорному плащі забрав її. Я уважно вивчала спочатку один паспорт, потім другий. Одне і те саме прізвище і по батькові й у Софії, і в того пана, Георгія тобто. Мені нічого не залишалося, як повернути паспорти і дозволити йому забрати малу. Але Христя і далі мене тримала за спідницю і гарячково шепотіла: «Він поганий. Оцю до Ади, оцю Вітюсю. Не оцю до мами». Я відчувала, маленя цього панка панічно боїться. Нашої завідувачки не було на робочому місці. Я послалася на те, що маю отримати і її дозвіл, тож пан мусить зачекати. Та менше з тим. Щойно я вмовкла, як до мене подзвонила сама завідувачка і попросила не перешкоджати пану Георгію забирати дитину. Їй щойно телефонувала обурена мама малої. Я стенула плечима. А пан криво посміхнувся, присів навпочіпки, різко вхопив Христину за руку і потягнув на себе: «Не морочте мені голову, шановна. Мати малої у лікарні й хоче біля себе мати дитину. Що тут незрозумілого? — Це він звертався до мене. — Давай, Христино, знайомитися ще раз, якщо ти мене не пригадуєш. Чи, може, пригадаєш-таки? Я твій рідний дядько Георгій. Бачилися ми давненько. Ти тільки-но стала ходити. А у машині на тебе чекають гостинці: солодощі, ведмедик та зайчик. А ще справжня лялька Лотті — дуже зараз модна та сучасна, а не це тканинне одоробло, яке ти тримаєш під пахвою. Люба моя дівчинко! Ми з тобою сядемо в машинку та поїдемо до мамці. Хочеш до мамці, так?»

Я відійшла трохи вбік і сумно спостерігала за тим, як маленька Христинка зі сльозами на очах ледь чутно шепоче: «Не оцю до мамці. Не оцю в масинку. Я оцю до Ади і до Вітюси».

І тоді я вирішила зателефонувати вам чи пану Віктору. Та не встигла, бо тут таке почалося. Пан щось там і далі навіював Христинці, щораз ближче до неї підсуваючись… І враз мала сердито вириває свою руку з його. Потім зачинає задкувати, він за нею. А тоді… Тоді… Звісно, це буде виглядати як маячня, і ви перша людина, якій я все це так докладно розказую…

Елеонора вмовкла. Я підбадьорливо кивнула. Вона зітхнула.

— Та менше з тим. Христинка виставила перед собою, мов щит, ляльку Ядвігу. Пан вишкірився на неї хижо. Ой, пані Адо, я також із ним нізащо б нікуди не пішла. Це якийсь нечестивець з пекла в людській подобі. Бр-р-р-р. Він хотів знову схопити малу і вже, певне, силою затягнути в машину. Але не дотягнувся рукою, Христя ж задкувала. Панок замість руки малої хапається за ляльку і нажахано зі страшним криком падає навзнак, трясучи в повітрі рукою, якою хотів щойно вхопити малу. Рука, бігме, у нього враз стала пурпурова, наче від опіку. Лялька падає йому до ніг. Христя підбігає до лежачого, піднімає ляльку, а панок тим часом, ревучи від болю, іншою рукою встигає схопити Христинку за курточку. Але мала не розгубилася. Вона сердито лупить свого кривдника лялькою по обличчі. І я бачу, як від кожного удару на мармизі нападника з’являються багряні шрами. Чоловік відпускає малу, хапається рукою за лице, по-звірячому дико зачинає ревіти, клянучи дитину такими словами, що мені навіть язик не повертається їх повторити. Та менше з тим. Починають верещати мої діти. Чоловік на землі корчиться в муках. Христя стоїть неподалік, притискаючи до себе ляльку. А потім? Дівчинка враз розчиняється в повітрі. Але то мені, напевне, здалося, бо здійнялася така метушня. Я наказала дітям бігти досередини, в садочок тобто, сама кинулася по медсестру. Але ту не потрібно було гукати, бо на лемент збіглася чи не половина персоналу. Я думала, що Христя разом із усіма малятами в ігровій кімнаті. Прийшла по неї, бо, після того, як пан трохи очуняв, він таки виявив бажання забрати з собою дитину. Хай навіть силою. Що вам сказати? У нього все обличчя було в пухирях, як від опіків, і рука, звісно, теж. Погрожував усім, казав, що він це так не залишить, белькотав щось несусвітнє. Наче нам усім обов’язково помститься, особливо старим відьмам, яких забагато розвелося. Та менше з тим. Медсестра пояснювала це досить логічно. Казала, що це в чоловіка больовий шок, от і меле казна-що. А от що стало причиною опіків, ніхто не знав. Таке могла спричинити тільки якась хімічна речовина. Але аж ніяк не іграшка. Я ж тільки здивовано розводила руками. Сказала, що нічого не бачила. А що я могла сказати? Мене б обізвали брехухою. Заходилися шукати Христинку. Діти сказали, що вона з ними з вулиці не повернулася. Обнишпорили весь садок. А малий Сергійко мене вперто переконував, що він бачив, як мала Христя перетворилася на іграшку. Я його попросила показати, де саме. Він мене привів до пісочниці. У ній лежала лялька Ядвіга. Сергійко нахилився, підняв ляльку і дав мені її в руки. Я не встигла навіть злякатися. Я ж на власні очі бачила, що ця іграшка зробила з обличчям пана Георгія. Однак зі мною нічого не трапилося. Я уважно роздивлялася ляльку. Звичайна іграшка з тканини, і все. Я тихенько, щоб ніхто не бачив, — а це легко було зробити, бо всі активно шукали Христину, — поклала ляльку на верхню полицю шафки Христинки, під її шалик.

— Дівчинку не знайшли. Хоч і перевернули догори дриґом весь дитсадок. Так? — це вже додала я. — А потім, коли ображений пан Георгій поїхав геть, Христинка віднайшлася у тій самій шафці, в яку ви поклали ляльку Ядвігу?

Елеонора Дмитрівна ствердно киває. В очах німе здивування і повернення до того стану, в якому я її застала. Межа з божевіллям. Що ж, нічого більше вона мені не скаже. Я почула те, що мала почути.

— Та менше з тим. Знаєте, пані Адо, я тільки зараз зрозуміла, що мене найдужче в тому панові лякало. Його очі, вони нелюдські, наче крига взимку, ледве-ледве блакитні. І холодні. Якщо в них довго дивитися, можна замерзнути.

Я торопію від почутого, але чомусь не дивуюся. Овва! Невже мій старий знайомий з парку? Який тоді прикривався іменем батька, заманюючи мене в пастку. Тепер от за Христину взявся. Хто він? Ворог мого ворога в цьому випадку точно мені не друг.

— Пані Адо! Ця вся історія, вона така, е-е-е-е… — Вона нітиться і сумно зітхає. — Я, напевно, здаюся трохи безумною, навряд чи хтось інший став би мене так уважно слухати, як ви. Дякую вам! Та менше з тим. Хочу наостанок вас дещо запитати. Зрештою, після почутого щойно від мене ви навряд чи здивуєтеся. Скажіть, Адо, ви вірите в янголів?

Я збентежено дивлюся на жінку. Якого завгодно чекала запитання, але не цього. Кутики її губ смикаються, і я розумію, що мушу закінчувати нашу бесіду. Іноді людям краще не пам’ятати того, що вони насправді бачили. Але я знаю й інше: Елеонора Дмитрівна не все ще мені сказала:

— Ні-ні, пані Адо. Очевидно, ви не так мене зрозуміли. Я маю на увазі не звичайних янголят із прозорими крильцями та білим ореолом над головою з різдвяних листівок, а інших… Отих, справжніх… які не завжди добрі. Коли дядько Христини корчився в муках, мені здалося, що у нього за раменами раптом розгорнулися крила — страшні, темні, зловісні. Це було вражаюче прекрасно і вражаюче страшно. Та то тривало лишень мить. Адо, ви думаєте, я божеволію, так? Ще скажіть, що це була гра світла і тіні, а мені усе це лишень намарилося, привиділося.

Так. Прощальна сцена аж надто затягнулася. Мені шкода пані Елеонору. Вона ж не винувата в тому, що дехто з наших перейшов межу. Я підводжуся з крісла, підходжу до неї впритул.

— Це була гра світла й тіні, пані Елеоноро. Осінь, сонце опускається низько над горизонтом, барвисте листя на деревах створює всякі химери.

Вона зачаровано слухає мій голос. Я кладу свої долоні на її голову. Це вже не дебют, хай йому. Доведеться звикати, що час від часу доведеться й таким займатися.