Розділ без назви (2)

— А тобі не спадало на думку, таточку, вбити мене і заразом заволодіти і ключем, і дверима, і моїми здібностями? Кльово було б. Ноу проблем із незговірливою донькою.

— Не спадало. — Він сердито кривиться, зітхає навіть. — Забирати силою чуже життя, особливо рідного по крові, — неприпустимо, навіть у світі янголів. Більше втратиш, ніж набудеш. Зрештою, я ж не монстр, а твій батько. Ти маєш відчинити сховок душ, а тоді, обіцяю, я дам тобі спокій. І не чіпатиму, аж поки ти сама до мене не звернешся. Знаєш, у мене з батьком теж були не зовсім чудові взаємини. Та хіба воно дивно? Вічні пошуки себе.

— Себе? Щоб тебе піднесло та гепнуло! — Не перестаю дивуватися! Соловейком співає, артист! — По-моєму, ти себе вже не раз губив і навряд чи всього до крихти знаходив. От скажи, Мечиславе, чому ти мені постійно брешеш? Так, Валерій Едуардович — далеко не ідеальний чувак, а ти? Склав на нього всі гріхи світу — і радий. І скажи тепер, яка різниця між тобою, сірим янголом, одним із найяскравіших представників сірості, та темними янголами? Я їх, щоправда, досі не зустрічала, та, думаю, різниці майже нема…

— Я не сваритися з тобою прийшов. — Мечислав свого звіра раптом силою волі запхав куди подалі, і зараз на мене дивилися цілком притомні очі мого біологічного батька без ричання та бризкання слиною. — Так, я — не ідеальний, дочко. Але ти ще дуже молода, щоб зрозуміти всю логіку того, що відбувається. Іде війна. І ми, сірі янголи, чи не єдині на боці людей. Ми нічого не нашіптуємо, не надихаємо на подвиги, не змушуємо творити зло. Ми вважаємо, що людина сама в змозі вибрати, на чиєму боці їй бути, як діяти та чинити. Ми оберігаємо людську расу від погибелі. Бо що буде, коли світ заполонить тільки добро й усі-усі раптом стануть світлими? Чи навпаки: світ наповнить зло і земля перетвориться на пекло? І в першому, і в другому випадку людей просто не стане…

Інка у своєму кутку, куди забилася, наче миша, раптом голосно чхає.

Ми озираємося на неї:

— Будь здорова, — кажу автоматично.

І раптом розумію всю безглуздість та жахливість ситуації. Інка все чула. Мечислав її живою не відпустить. Схоже, Інна то розуміє. Мечислав хижо посміхається. Він не встигає нічого сказати, бо в його кишені раптом озивається мобільний. Він дістає телефон. Уважно дивитися на екран, на номер того, хто телефонує.

— Алло. Так, я. Секунду зачекай. — І вже звертаючись до нас: — У мене важливий дзвінок. Не здумайте тільки з повітря вичаклувати мітли та полетіти. По-перше, ви не відьми, а по-друге, п’ятий поверх, і я вас навіть на небі дістану. Кілька хвилин без мене, окей?

Мечислав поривчасто виходить, запопадливо за собою прикривши двері кухні.

Я повертаю голову до Інни:

— Ну і як він тебе вирахував, розкажеш?

Інна нарешті підводить голову і піднімає на мене очі. Такою розгубленою, розчавленою та переляканою я її ще не бачила. Ніс розпухнув, кров уже зупинилася, але від того Інна не виглядає ліпше:

— Він мене вб’є, Адо. Після того що я почула та знаю про нього, він мене точно вб’є.

Інна шморгає і тільки завдяки силі волі не починає ревіти. Може, спроби були, але Мечислав, напевне, зупиняв їх відразу. Авжеж, янголи не люблять, коли вампіри плачуть.

Я сумно хитаю головою. Що я можу їй пообіцяти? Я не впевнена, що зараз сама собі можу допомогти. Натомість озвучую зовсім інше:

— Не вб’є, Інно. Поки я жива, він тебе не вб’є.

— Ти обіцяєш?

— Так, — не роздумуючи, відповідаю: — Я обіцяю!

— Ти знаєш, Адо, коли він мене схопив, я й уявити не могла, як Мечислав мене вичислив. Та поки ми до тебе йшли, він усе пояснив. Бо для йоур дедді я й так не жилець, тому мертвим можна спокійно сповідатися, вони ж не розпатякають і всі таємниці заберуть з собою в могилу.