Розділ без назви (2)

Крила кольору хмар

Інна ледь чутно схлипує в кутку кухні. Шляк би трафив, і чому саме я? Га, провидіння довбане, любий Всесвіте?! У місті достобіса бахнутих на всю душу янголів, у яких у голові замість мозку, певно, теж пір’я, як і на крилах, однак саме я мусила убгатися в таку халепу. Мечислав наче обмірковує якусь оборудку. Одною рукою він стискає плече Інни, інша нависла над ключем. Йому, очевидно, цікаво, що я знаю ще такого, чого він не відає, і як далеко зайшла, щоб дізнатися про таємницю ключа? Я ж не можу сказати йому всієї правди, бо хіба він у неї повірить?

— Аделаїдочко, — озивається врешті Мечислав, відклеївши свої очі від столу. Рука так і висить у повітрі. Ключ він не чіпає.

Мене це дивує. Він же так шалено прагнув його мати. Цікаво, що він мені скаже зараз? Звертання знаком питання зависає в повітрі.

— Аделаїдо, донечко. — Повторює вже більш пафосно. — Я розумію: вся ця історія з янголами й ключами для тебе поки нове і незвичне… Але, розумієш: ти — одна з нас. І ти нам потрібна. Ти — член родини. І відпущу я твою Інну, не хвилюйся. А за ніс розбитий не перепрошуватиму. Довела мене ця сучка. Вона ж хотіла з мене сили поцмулити, уявляєш? Захисти ставила всякі. Але нема зле, щоб не вийшло на добро. Так, здається, кажуть у народі.

Інна шморгає, очі прикриті повіками, під носом криваве місиво. Я встаю з-за столу, дістаю ще один кухонний рушник, чистенький, навіть підкрохмалений. Софія помішана на чистоті. Довкола все аж блищить, білизна похрустує, все ідеально попрасоване, навіть шкарпетки малої… Правда, під моїм чуйним керівництвом весь цей домашній затишок-рай поступово перетворюється на розгардіяш. Мовчки кидаю Інні новий рушник, забираю брудний. Морщуся. Не те щоб я боялася вигляду крові, але вона у мене не викликає шаленої любові.

— Дякую, — витискає з себе Інна і правою рукою тягнеться до чаю.

— Та мені за що? Он, йому подякуй. — Сердито хитаю головою на Мечислава і додаю, дивлячись на нього: — Я втомилася. День був скажений. Тож, гості любі, пора й честь знати. Бери ключі, таточку, і вали звідси. Я тобі більше нічого не винна.

— Не винна? — він кривиться, і звір усередині нього шкірить зуби. Звір сердитий, але поки не має бажання нападати. — Ні, доню. Ти будеш мені завжди винна. Винна життя. Якби не я, ти не народилася б. Тому ми ніколи не будемо квити. Адже кров — не водиця, люба. Сама щойно казала! Я — твій батько.

Пирхаю вдавано і трохи переграю:

— Який ти, в сраку, батько?! Ти ніколи ним не був. Якщо твій сперматозоїд випадково десь не туди завернув, це не означає, що я тобі щось винна. Про презервативи чув? Чи зекономити тоді вирішив? Хто тебе просив воскреснути? Ліпше б ти для мене залишався мертвим.

Дивлюся на Інну. Та перелякано зирить на мене. Вона боїться і дихати. Стоп. Тепер вона потерпає через мене. Дожилася.

Схоже, з Мечиславом так різко давно ніхто не говорив, а при свідках і поготів. Хіба що Валерка, але чим то все для нього закінчилося?

— Мале дурне дівчисько. От скажи, чого б тобі не заткнути пельку і не вислухати нарешті старшого і мудрішого? — Він витягає з кишені своєї душі усмішку. Більш-менш привітну. Це ж яке зусилля над собою треба було зробити?!

Опановую себе. Мене стримує те, що поруч ледь жива від страху Інна, а в сусідній кімнаті, напевне, до непритомності переляканий Віктор. Хай він і не подасть знаку, але втрапити на такі сімейні розбірки — то пригода не для нормальної людини. А за кілька кілометрів, у кімнаті для гостей в шоколадному «будиночку для принцеси», — мала Христя. А ще ж десь, там-тарарам, її матуся, хай би їй… жити довго і щасливо, давши спокій ігрищам із янголами. Я не вірю в баєчку батька про те, що Софія кинула малу.

Звісно, він же не в курсі, як його молодшу доньку ледве сьогодні не викрали. Якщо то не він робив, то хто?! Тому я мушу вислухати, що мені хоче сказати цей старий козел, але бути при цьому обережною. Не дозволити впіймати себе на гачечок.

— Ну? — Таки бути з ним ввічливою — то понад силу. — Давай, розповідай, і я, може, тебе почую.

— Не нукай, не коней ведеш. Де твої манери, дівчино? Ядвіга ніколи б собі не дозволила так розмовляти. Хоч у пам’ять про бабусю поводься пристойніше.

І він мене ще буде вчити!

— Тю. Я й забула. Хто перед нами? Вибачте за мої неаристократичні манери, шановний. Але ти на таке ставлення заслуговуєш. Ти завжди всіх використовував, навіть Ядвігу. Як ти міг підняти руку на рідну матір?

— Що ти про це можеш знати? — Він запитує якось буденно. Наче й не соромиться зовсім свого вчинку. Йому лишень цікаво.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Крила кольору хмар» автора Владмирова Тала на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ без назви (2)“ на сторінці 87. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи