Розділ без назви (2)

— Я не ображатиму. Обіцяю, — відповідаю пошепки. От сваха маленька й кучерява! — Але він — людина, — навіщось додаю це наче сама собі, бо мала навряд чи зрозуміє.

— Дузе-дузе холосий Вітюса. Але він не дузе людина, Адо, він — цоловік.

Овва! Я такого й від дорослих знайомих феміністок не чула. А тут… від п’ятирічної «жінки». «Чоловік — не зовсім людина! Тому його ображати не треба». Усміхаюся мимоволі.

Мала теж повеселішала, довірливо бере Іренку за руку, вихваляючись своєю лялькою, і вони прошкують до будинку через відчинені ворота. Осіннє сонце лагідно пестить світ. Гладить волосся маленького янголятка Христинки. І воно враз із білого стає трішки рудуватим, і над головою малої з’являється сяйво. Стріпую головою — і вже нічого нема, і я розумію, що все це мені примарилося.

«Гра світла», — шепоче розум. «Гра світла», — шамотить серце, чи не вперше погоджуючись з розумом. Навіть воно не готове прийняти щойно побачене.

6. Інна

Зайшовши до під’їзду, я відразу відчула запахи. Цілий букет запахів: звіра, страху та річкових лілій. Один належав моєму батькові. Інший Інні. Ті двоє зараз були нагорі, у квартирі Софії. Я сказала про це Віктору. Він звик вірити мені на слово і не став випитувати подробиці. Це також важлива риса його характеру — не бовкати зайвого. Щойно зрозуміла, що для мене запах мали тільки істоти. Чисті люди та чисті янголи мені геть нічим не пахли. Ну, крім запаху шкіри, волосся, пилу та парфумів, звісно.

Перед дверима квартири я спинилася. Зібрала докупи всю свою мужність і вже збиралася покласти долоню на ручку дверей. Та Віктор легко відсторонив мене і першим зайшов досередини. Ясна річ, двері були незамкнені.

У кухні горіло світло. Ми з Віктором мовчки попрямували на нього. Я знала, що нас чекають і, судячи з густини запаху, давно. Я зупинила Віктора в довгому коридорі, який вів до кухні. Показала йому рукою на кімнату поруч. Він одразу мене зрозумів. Я просила його заховатися там, про всяк випадок. Але він не погоджувався, хитав заперечливо головою. Я склала благально руки і… Віктор здався.

Тож до кухні я зайшла сама. На чільному місці, за столом, сидів Мечислав. Він скинув з себе верхній одяг і почувався як удома. Навіть капці хатні нап’яв, темно-коричневі з білими смужками. Чому це раніше я їх тут не бачила? «Може, тому, що вони стояли в кімнаті Софії», — здогадалася майже відразу. До кімнати Софії я жодного разу так і не зазирнула, навіть заради цікавості.

Перед Мечиславом на столі був заварник із чаєм, горнятко та мисочка з печивом. Він уважно й допитливо спостерігав за тим, як я заходжу. Якусь мить вивчав мене одним зі своїх поглядів-штрикалок. Я запнула дзеркало темною завісою. Він невдоволено поморщив лоба. Чоловік скосив очі праворуч від себе. Там, забившись у куток та прикривши голову каптуром, у своєму беззмінному дорогому і модному плащі сиділа красуня Інна. Вона раз по раз шморгала носом. То від неї так тхнуло страхом. Мене аж почало нудити від цього запаху. Я сторчма кинулася до вікна, поривчасто відчинила кватирку, вдихнула вечірнього осіннього львівського повітря, не зовсім чистого та дуже людського. Тоді перевела погляд на Мечислава. Він грав у мовчанку. Я увімкнула електрочайник, дістала з верхньої полиці два горнятка. Цей поц зробив чаю тільки собі, про Інну він, звісно, і не думав. Просто не вважав, що вона вартує аж такої уваги.

Звісно, я знала, чому він тут. Усілася напроти. Поклала голову на руки і першою заговорила:

— Ну, привіт, таточко! Вибач, що без фанфар і салютів. Та й ти без запросин. Що цього разу трапилося?

Він хижо посміхнувся, звір усередині чоловіка облизався.

— Привіт, серденько! Я такий радий тебе бачити! Ох-ох, доню-доню. То як у старій східній приказці: коли гора не йде до Магомета, то Магомет чимчикує до гори.

— Невже? Щось не пригадую, щоб мене Магомет до себе в гості кликав… — Я саркастично кривлюся в напівпосмішці. Він просвердлює мене поглядом і наражається на мій захист.

— Неправда, люба. Тобі телефонував Антон, і не раз, і не два. Він навіть приходив до тебе особисто та запрошував від мого імені. Ти сказала, що буцімто дуже зайнята… Хіба це не відмова?

— Овва. А я була подумала, що у мене склероз і ти мене особисто запрошував до себе в гості, а я, розтелепа, забула! Таточку, то хто з нас більше зайнятий? До того ж Антон мені ніц не казав про запросини в гості, до тебе до хати, йшлося лишень про шабаш сірих 23 вересня. А що я там забула? Не збираюся я ставати членом ордену чи чого там. Зараз модно мати позаблоковий статус. Тож можеш вважати мене позапартійною. Я не належу до Партії сірих янголів. Крапка.

У мені закипала злість. Що це він собі думає? Припхався без запросин та попереджень, сидить, п’є чай і ще докоряє.

— Ну! Розмова, таточку, закінчена. Вимітайся звідси. І ось ту, — показую пальцем на Інну, — з собою забери, гаразд?