Розділ без назви (2)

Озивається мобільний Віктора скорботною мелодією. Просила ж змінити її — чомусь вона мене дуже дратує, нагадуючи траурну заупокійну месу в римо-католицькій церкві. Я її називаю «реквієм за мрією». Віктор погоджується, та мелодію не змінює. Похапцем хапається за слухавку:

— Так. Доброго дня! — Кілька секунд він уважно слухає. За той час на його обличчі відбулася разюча переміна. Від зацікавленості тим, що я щойно розповідала про візит Інни, — і до фатальної розгубленості від почутого в слухавці. — Як це трапилося? Що? Так, уже виходжу. Негайно. Ви впевнені, що з дитиною все гаразд? За кілька хвилин буду.

Віктор аж перемінився. Пополотнів, очі мигнули недобрим вогнем. Навмання закинув телефон до кишені куртки і, випереджаючи моє запитання, випалив:

— То вихователька Христі, Елеонора Дмитрівна. Щойно була спроба викрасти малу з ігрового майданчика в дитсадку.

Я ошелешено дивлюся на Віктора. Мені стає зле, паморочиться в голові.

— Як Христинка?

— Усе гаразд. Вихователька почала плести якісь дурниці про чортівню, видно, отримала добрячий шок. Каже, начебто Христина спочатку якось раптово розчинилася в повітрі, а потім нізвідки взялася.

Я зітхаю. Сумно похитую головою. І чому мене це геть не дивує? Коли поруч маєш аж забагато химерного, то чудне вже перестає тебе дивувати.

— Поїхали, Вікторе. На місці все з’ясуємо.

Елеонора Дмитрівна — доволі привітна жіночка, з вигляду років сорок, із яскраво-рудим волоссям, стриженим під каре, та жвавими карими очима. Я її про себе називаю білкою. Чомусь вона мені аж надто нагадує вивірку. Така ж непосидюща та готова з’являтися одночасно в декількох місцях. А зараз Елеонора Дмитрівна з залишками макіяжу на почервонілому обличчі сидить за письмовим столом у кабінеті завідувачки садком та голосно шморгає носом. Віктор галантно спровадив завідувачку з кімнати, вона нібито має йому показати кабінет медсестри, куди зараз завели Христинку. Там начебто дитина оговтується від щойно пережитого шоку і її оглядає фахівець. Ой, хто б сумнівався. Звісно ж. Якщо чогось, що не вкладається в стандартні норми, пояснити не можуть, гукають дитячого психолога. Натякаючи, що проблемка виключно в голові пацієнта. А завідувачка садочка, пані передпенсійного віку, яка однаково нерівно дихає до всіх чоловіків, хоч трішки старших за її сина, радо погоджується супроводжувати Віктора. Особливо, коли почула, як я назвала його двоюрідним дядечком. Дядечко, щоправда, трішки скривився. Та я не зважала, потім поговоримо. Головне зараз — безпека Христі. Віктор відчиняє двері перед пані завідувачкою, чемно пропускаючи її вперед, та чарівливо всміхається. О, він уміє бути галантним із жінками.

Елеонора Дмитрівна двома руками вчепилася в горня. Здається, ще трохи — і від сніжно-білої порцеляни залишаться одні черепки. Вона втуплює напівбожевільний погляд кудись перед собою. Я вже таке зустрічала. Поки цей стан лишень межує з божевіллям. Він настає тоді, коли нормальна людина враз стискається з тим, що її логіка, логіка нормальності, відмовляється пояснювати.

Наступний крок — або прийняти побачене, бо пояснити його не вдається, або спробувати забути, зовсім викреслити з пам’яті, або… збожеволіти. Ще не зустрічала того, хто прийняв би побачене. Бо прийняти означає повірити в те, чого за логікою нормальності ні за яких обставин бути не може: люди не літають, вода не перетворюється на золото, чарівних паличок у реальності не існує, як і чаклунів, домовиків, вампірів, русалок і драконів. Хіба що тільки у книгах та фільмах. Але від усієї тієї чортівні ти захищена монітором компа, екраном телевізора чи сторінками книги. Бо то все лишень гарні вигадки письменників-фантастів, кінорежисерів або божевільних. І раптом неймовірне відбувається з тобою. Навіщо? Ти ж не просила. То що лишається тобі, звичайній людині, котрій несила забути? Очевидно, останнє — збожеволіти…

Хоча… Мені стає шкода зрештою непоганої людини та вихователя Елеонори Дмитрівни. Її люблять діти, поважають батьки, і вона також дітей любить. Єдиний притаманний їй недолік, який мені відомий і завжди очевидний — це її улюблений вислів «та менше з тим», який вона ліпить до теми й без теми. А загалом це доволі симпатична та розумна жінка. І я допоможу їй забути, тобто зовсім крапельку відкоригую пам’ять. Однак спочатку мушу з нею погомоніти, дізнатися правду.

Беру Елеонору Дмитрівну за руки. Майже силоміць відриваю їх від горнятка. Руки холодні та липкі, дрібно тремтять та вислизають, мов риба. Вона переводить погляд на мене і враз заспокоюється. Тому що я вже завченим рухом зазираю їй в очі. Дзеркало відкривається. Її душа полохливо, забившись у куток, дивиться на мене.

Усміхаюся, стараюся повестися так, щоб мені повірили: я друг, не ворог, я хочу допомогти. І мені вірять. Мені завжди вірять. «Розповідай», — наказую подумки, і Елеонора починає говорити.

— Ми перед обідом з дітками вийшли погуляти на подвір’я. Це стандартна процедура у нас, тобто щоденна. Триває лишень годинку, та менше з тим. Дітки встигають гарно побавитися та повеселитися, після прогулянки охоче обідають і добре сплять. А сьогодні ще й погода, як на замовлення, — прекрасна. Рання осінь, досить тепло. А ваша Христя як завжди зі своєю лялькою Ядвігою почала бавитися. Відколи та лялька з’явилася, дитина її всюди за собою тягає. Та менше з тим, кому це заважає, хай. Діти часто розмовляють зі своїми іграшками. Так от… — Елеонора вмовкає, обережно висмикує праву руку з моїх, тягнеться до горнятка з чаєм, робить ковток.

Стан її значно поліпшився, навіть блиск в очах з’явився, руки перестали труситися, і голос трішки спокійніший.

— Гуляємо. Хлопці, як завжди, аж надто активні, бешкетують. Роман поліз на драбину, тобто на гірку, а Степанко собі. Почали штовхатися. Я за ними. Попадають ще. А ти відповідай. Поки знімала одного, поки сварила іншого, поки пояснювала, чим небезпечно штовхатися на висоті, та й узагалі навіщо це робити, потім заспокоювала, бо Степанко таки не втримався і боляче луснув Романа по голові… А там соплі витирала, сльози… Однак периферійним зором… Це майже професійне, знаєте, мати на спині очі, бо за тими маленятами тільки встигай. Та менше з тим. Периферійним зором помітила, як до бокових воріт під’їхала іномарка із затемненими вікнами. Я не дуже розбираюся в моделях, але, здається, то був «фольксваген». Та менше з тим. З автівки вийшов чоловік. Вилазив з місця, що біля водія. Тобто, так розумію, крім нього, в автівці як мінімум мав би бути ще хтось.

Вона знову робить паузу. П’є чай. Я продовжую тримати її руку. Жінка стає ще спокійнішою. Гаразд, тепер можна й уточнювати.

— Як той пан виглядає, можете пригадати, Елеоноро Дмитрівно?