Розділ без назви (2)

Елеонора Дмитрівна заплющує очі. Її губи починають шепотіти майже в такт моїм словам:

— Тільки гра світла й тіні. Нічого не бачила. Нічого не було.

Кімнату заповнює глибока тиша та спокій, світло з моїх долонь перетікає на волосся і плечі бідної жінки. Я відчуваю, як налякана душа Елеонори піднімає на мене змучені очі.

Вона готова забути, я готова їй допомогти. І я, наче шатро, розгортаю над нею свої крила. Свої сірі крила.

Христина, перелякана та беззвучна, сидить на задньому сидінні автівки. Їдемо мовчки. Віктор, як міг, заспокоїв малу. Твердо пообіцявши, що якщо комусь і віддасть її, то тільки мамі, з рук у руки, без посередників. Христя стривожено перепитала, що таке «посередники»? Віктор твердо відповів: «Усякі там гади. Тобто геть чужі дяді й тьоті». «Навіть з крилами?» — перепитала Христя.

Віктор якось так збентежено подивився на малу і твердо відповів: «Навіть з ореолом на голові та святими дарами в скриньках. Можеш бути спокійна». Христя повірила. Однак додому їхати відмовилася навідріз. Я подивилася на те, як вона міцно притискає до себе ляльку Ядвігу, і рішення прийшло саме по собі.

Любов моєї бабусі щойно врятувала її внучку. «Кров — не водиця. Рідна кров — то половина захисту». Гарні слова, і, здається, вони діють. Так, Христинка має рацію. У квартирі Софії зараз небезпечно. Хтось із янголиного клану може нас там дожидатися. А якщо до Віктора? Очевидно, там теж не ліпше місце для сховку. Більшість знайомих переконані, що ми з ним пара. Ага, ага… Я от, скажімо, досі не знаю, де він мешкає. Якось не доводилося у нього бувати. Через купу тих подій — ніколи. Зрештою, якщо чесно, він мене і не запрошував.

Куди ж нам тепер?

Рішення приходить саме собою, коли Віктор, завівши машину, рушає з місця, питально позираючи на мене у дзеркало заднього виду.

— Вікторе! Їдемо до Михайла з Іренкою. Христинко, поки ми будемо шукати твою маму, ти поживеш у тьоті Іри та дядька Мишка… Тобто Михайла. Обіцяю: це ненадовго. Вони дуже хороші люди.

Мала киває, наче погоджується. Міцно притуляє до себе Ядвігу, тоді пригортається до мене, і ми мовчки їдемо до Винників, містечко-супутник Львова. Там тепер мешкають Ірина з Михайлом.

Віктор телефонує Михайлу. Вони перекидаються кількома словами. У Віктора гарні друзі. Вони не запитують зайвого. Вони завжди раді допомогти.

Біля будинку на нас уже чекають «молодята». У нас немає з собою дитячого одягу, бо ми не наважилися разом із Христиною заїжджати до Софії. Згодом усе необхідне довезе Віктор.

Виходимо з автівки. Іра щасливо та привітно всміхається. От що робить з людиною кохання. Дівчина аж світиться від щастя. Не гірше виглядає і Михайло. Чи це надовго в них? Хотілося б, щоб назавжди. Але чи відбудеться, залежить від двох. Бо кохання — це не просто виділення великої кількість ендорфіну, хімічно подібного до морфіну, хай би що там стверджували наукові дослідження. Це насамперед робота для двох, щоденна і клопітлива. І, якщо у кожній небезпечній ситуації вчасно перемикатися з власного егоїзму на об’єкт почуттів, кохання житиме вічно. О, скільки любові на світі було загублено через самолюбство…

Тю, розмисли, як у столітньої курки…

Віктор щось пояснює Мишку та Ірі. Я не втручаюся, натомість говорю заспокійливі та необхідні дурниці молодшій сестрі. Щоб була обачною, щоб не вірила нікому, крім дядька Михайла та тітоньки Ірини, всі решта можуть виявитися підступними чужинцями. І що я її постараюся якнайшвидше забрати і таки знайти маму. І теде, і тепе… Чи я не майбутній психолог? У мене ж є досвід спілкування з дорослими тітоньками та дядечками, котрі враз опинилися на межі чи… за межею. Декому доводилося навіть пам’ять підчищати. Дивлюся на Христю та розумію: їй цього не доведеться робити.

По-перше, вона не забуде нічого, навіть якщо я дуже старатимуся. По-друге, вона, як на свої малі літа, досить сильна. По-третє, щось мені підказує, таточку, що ти знову добре не розгледів очевидного у своїй меншій доньці. Я ще не знаю, чи вона одна з нас, я досі не відчуваю у ній простору, який присутній у всіх мені знайомих янгольнутих. Але свічечка її душі дуже рівно та чисто горить.

— Галазд, Адо — озивається мала. — Я все лозумію. Знайдіть мою маму. Я цекатиму. І мене ніхто не скливдить. Мене янголи белезуть.

Я цілую її в щічку. Вона хапає мене своїми малими рученятами за шию і міцно обіймає. Клубок чогось трепетного та ніжного підкочує під серце, млоїть та от-от проллється сльозами. Ледве себе стримую, а мала гаряче шепоче мені на вушко:

— Я тебе люблю, Адоцко! Тільки не облазай Вітюсю. Він холосий.