Розділ без назви (2)

— Просто знаю, і по всьому.

— Може, й знаєш, але не розумієш. Я мав це зробити. Ядвіга сама мені запропонувала допомогу. Пригадуєш казку про серце матері? Закохався її син у вродливу, але дуже жорстоку дівчину. І так він її сильно любив, що не жалів для коханої ні статків, ані власного здоров’я. Та примхливою вдалася красуня. І щораз нові й нові випробування вигадувала для парубка, тільки щоб йому допекти. І ось одного разу надумала таке. Сказала: «Буду я твоєю безвідмовно, якщо ти мені завтра вранці принесеш в оцій красивій шкатулці з червоного дерева серце своєї матері!» І жорстока красуня простягла чоловіку шкатулку. І він замість того, щоб плюнути почварі в обличчя, взяв ту шкатулку і пішов до мами. У гості. Син убив рідну матір із першого удару, навіть рука не здригнулася. Любов до чужої дівки виявилася сильнішою за любов до матері. Вирізав серце неньки гострим ножем, поклав до шкатулки з червоного дерева і поспішив до своєї коханої. А коли заходив у хороми, то несподівано на порозі спіткнувся та гепнувся. Шкатулка вислизнула з рук, упала на підлогу та розкрилася. А з неї простісінько до його ніг прикотилося серденько матері і схвильовано запитало: «Синочку, мій любий! Чи не забився?»

У мене від почутого все перевернулося. Інна навіть схлипувати забула. У її очах був жах упереміш із божевіллям. І я розуміла, чого вона боїться.

— То ти оступився і забрав у матері її серце? Заради якої красуні? Чи заради чого?!

Я промовила ті слова, але голосу свого не впізнала. Він звучав наче відокремлено від тіла. Мене всередині пекло, ніби то з моїх грудей добули щойно серце.

— Я оступився, дочко. І кожен може оступитися. Усевладність породжує вседозволеність. А це страшна спокуса. І від того втрачаєш не тільки голову, часто й життя. Я заклав свою душу, і єдиною вимогою для її повернення була душа рідної людини. Узагалі, якщо вже чесно, я спочатку хотів забрати твою душу. Ядвіга все-таки моя мати. А ти для мене завжди була чужою. Та Ядвіга запропонувала взамін себе. Сказала, що ти все одно не погодишся. А душу можна забрати неушкодженою тільки з дозволу власника.

Він говорить спокійним виваженим тоном, і я майже чую, як звір усередині батька починає муркотіти. Згадує, вочевидь, про перемогу, коли повернув душу. Мене нудить, мене фізично нудить. Я хапаюся за горня з чаєм, вхлюпую його досередини і вичавлюю з себе:

— Виродок! Який же ти виродок! Виходить, що душу свою ти повернув, а бабусину заклав? А на який… скажи, таке робити? Тільки не починай про благі наміри, гаразд? Знаєш добре, куди ними викладають дорогу?

Він весело мені підморгує. Зараз іще анекдот розповість. Ціпенію.

— Я й не стану про них говорити. Залишимо цю тему для моралістів. Побалакаємо про інше. Про ключ, наприклад. Оцей ключик, що лежить на столі, — від сховку душ. Ага, від Втраченого Раю. А всі душі в тому сховку виняткові й дуже цінні. Вони мені дозволять повернути всі втрачені сили, зцілитися від вовкулацтва і навіть отримати нові таланти. Але, на жаль, щоб відчинити сховок, мало мати ключ. Двері може відімкнути ним лишень одна людина…

Він умовкає та прискіпливо зазирає в очі. І чому це мене не дивує?

— Я?! — скоріше не запитую, а стверджую.

— Ти.

— Чому я?

— Усе дуже просто, дитино. Ось поглянь.

Він бере ключ, точніше, зараз поки флешку. Крутить, вертить нею, натискає на різні місця. А ключ так і не з’являється.

— Ось така халепа. Ключ належав Валерію і був його власністю. Слухав він лишень його. Коли ти знесилила власника ключа, вся міць духу Валери перейшла до тебе. Тому вийняти ключ із цієї блискучої коробочки можеш тільки ти.

Я мовчки беру з його рук флешку, натискаю на неї легко — і ключ вискакує зі свого сховку. Мечислав зачаровано дивиться, як той легко слухає мене.

— І що тепер? Маєш ключ, він відкритий, можеш його забирати.

— Не все так просто, Аделаїдо. Так, ти вийняла ключ зі сховку, але не відімкнула ним двері. А двері теж може відчинити тільки рука власника ключа…