Розділ без назви (2)

Мечислав зловтішно озивається:

— А хочеш усю правду знати, дочко? То Валерій Едуардович убив мою матір і твою бабусю. І зробив її душу частиною своєї колекції.

— Що?!

Я не можу повірити. Але ж Валерій лишень трішки схожий на того чоловіка-вбивцю з мого видіння. Невже я помилилася чи спогади геть поблякли і змарніли?

— Так. Валерій — убивця Ядвіги. Він мені в цьому зізнався. Не жалій його. Він покидьок.

Сумно хитаю головою. Може, це і правда, а може… Гірко мені і від почутого, і від думок.

— Я його не жалію. І тоді, коли він мені показував свою колекцію, хизувався нею, вихвалявся рідкісними екземплярами, я його не жаліла. Я його ненавиділа. Знаєш, а я, здається, розумію, чому Валерій Едуардович збирав цю колекцію. Його тягнуло до прекрасного. Тільки він через куцість власного розуму чи, навпаки, через свою всесильність, не розумів, що жива квітка зі світу природи може бути набагато цікавішою, ніж квітка-душа. Краще б колекціонував кактуси.

— Що? — Батько ошелешено дивиться на мене. Мечислав теж вважає мене божевільною? Це добре. Хай так і вважає. — Світ природи? Кактуси? А-а-а-а! Мені розповідали про твої дивацтва і загравання то з сонцем, то з вітром. Дурні заняття, мушу тобі чесно сказати. Але хай. Ти ще юна, з роками помудрішаєш. Щодо колекції. Так, я погоджуюся. Це марнування часу — збирати таку колекцію і майже нікому не показувати.

Чекала інших слів, та, схоже, горбатого тільки могила виправить.

— Я розгромила його колекцію, душі на волі. І бабусина теж. Що тепер — списи ламати? Душі можуть дістатися неба чи пекла, так? Ну, куди вони там потім потрапляють?

Чоловік хитає головою.

— Ні, Аделаїдочко. На жаль. Не можуть. Розумієш, багато з випущених тобою душ зараз блукають світом, і нічого з ними вдіяти несила. Не всі вони повернулися до тіл, бо деякі тіла вже мертві, деякі душі просто заблукали. А якби ти колекцію не розпустила і ми знайшли б каталог душ та ідентифікували їх, то могли б повернути справжнім господарям. Але ми маємо шанс урятувати інші. Можливо, між ними є і бабусина душа. У каталозі колекції, яку мені роздобув Антон, набагато більше позицій, аніж кліток для експозиції у кабінеті Валерія. Тобі нічого він не розповідав про решту колекції? Вона існує? Дитино моя, зрозумій: я справді хочу допомогти тим душам. Якщо знаєш, то скажи мені, чи є та колекція, і, може, випадково Валерій проговорився, де він її тримає.

Мене наче струмом вдаряє. Я відчуваю, що він бреше. Запах брехні зраджує його. Відсахуюся від чоловіка. Підхоплююся, втискаюся в стіну.

Він балакає, старається говорити спокійно. Та я не вірю йому. А якщо це правда і бабусина душа теж невільниця?.. Та чому тоді Валерій Едуардович нею не хизувався? Невже вона не унікальна?!

Він бачить, що я вагаюся:

— Обіцяю тобі, доню, що ми разом будемо визволяти ті душі, і ти мені допоможеш, і ти будеш контролювати. Ти ж хочеш допомогти бабусі, правда? Що скажеш?

А може, він не блефує? Зрештою, він також трохи людина, і його народила людська жінка, душа якої зараз у темниці. Можна спробувати. Якщо я буду поруч, він не зважиться просто так, для розваги, вбити чужу душу та визволити бабусину. Чи зважиться?

Він читає мої сумніви, а я розумію, що маю бодай щось відповісти зараз, бо він мені не дасть спокою. Він мій батько, він добре знає, на що я здатна, і здолати його буде важче, аніж Валерія Едуардовича. Він легко може залізти мені в голову. І я знаю: якщо мовчатиму, він це зробить із задоволенням. Запах звіра стає нестерпним.

— Добре, тату. — Говорю якнайспокійніше. — Спробуємо порозумітися. Хоча мені досі ще важко почати тобі вірити, ти ж розумієш?

Він ствердно киває, і запах концентрованої злості на весь світ уже не так дошкуляє.