Розділ без назви (2)

Тетяна, звісно, відразу погоджується. Це вперше таке з нею. Завжди комизиться і не слухає. А тут — із півслова. І я розумію, що можу тепер забиратися з цієї квартири, бо свого агента в лиці Тетяни мій батько до мене вже приставив.

— Так-так, я швиденько. І груш та яблук варто купити, і масло з ковбасою, та й батон теж. Холодильник майже порожній. Адочко, у тебе класнючий тато. Як тобі пощастило!

Якби погляди могли спопеляти, то мій зараз точно мав би вщент випалити Тетяну. І вона це відчуває, бо блискавично вибігає з кухні. Мить — і грюкають вхідні двері. Тиша заполонює квартиру. На стіні над столом мирно поцокує годинник, вправно рахуючи час.

Я не знаю, як поводитися. Просто сиджу, склавши руки та витріщаючись на них. Та це триває недовго. Якого дідька?! Чого я раптом? Не я зреклася його, це він нас лишив — і свою дитину (не одну, між іншим), і матір, і вагітну дружину!

Піднімаю на чоловіка очі. Він пильно вивчає мене. У його погляді нема любові, там тільки цікавість, і я добре це відчуваю, бо ми з ним однієї крові.

— От ти який, таточку! — кажу з притиском, і голос мій звучить спокійно та впевнено. — Хм. Я ж донедавна вважала тебе мертвим. А в дитинстві навіть мріяла якнайшвидше стати дорослою, знайти гарну роботу, розбагатіти, купити квиток до Магадана, з’їздити на твою могилку, запалити свічу пам’яті та подякувати за те, що дав мені життя. Я не стану навіть запитувати, чи кохав ти мою матір і чому покинув. Кохання — відносна величина. Не певна, чи взагалі воно існує. Я не буду тобі докоряти за те, що росла без батьківської опіки, наче бур’ян. І була майже нікому не потрібна та дивна й незрозуміла для світу людей. Та я вижила і пристосувалася завдяки твоїй матері — моїй бабусі.

Я не докорятиму тобі, що ти зрікся власної матінки. Ні. І тим, що так по-дурному розтринькав власне життя та сили. Мені Валерії Едуардович дещо розповів про тебе. Ага, ти ж уже знаєш, і то не напевне, а точно, про нашу з ним зустріч. Та я таки запитаю, і, навіть якщо не відповіси, я все одно запитаю: якого ти сюди припхався?

Замість відповіді лунає майже щире:

— У тебе очі Ядвіги. Ти не дуже схожа на свою бабусю, але очі — її.

У мене виривається емоційне і трохи недоречне:

— Христинка, моя молодша сестра, схожа на бабусю куди більше. Але вони ніколи не зустрінуться, ніколи не побачать одна одну!

Він не відводить погляду. Це і зрозуміло. Янголам протипоказано мати емоції. Та його очі враз трохи м’якшають і в них навіть проглядається щось людське. Хай це триває лише мить, але я впевнена: мені не здалося.

— Усе дуже складно, Аделаїдо! А знаєш, то я тебе так назвав. Коли дізнався, що у мене буде дитина, чомусь відразу був певен: народиться донька, і витягнув із твоєї мами обіцянку, що вона нарече маля Аделаїдою. Аделаїда означає «благородна»!

Я кривлюся, і він це бачить. Але жоден мускул на його обличчі не видає емоцій. Для чогось таки я йому дуже потрібна.

— Так, чесно зізнаюся. Із тобою я помилився. Та хіба я винен? Я був упевнений, що ти народилася звичайною. Тим паче, що в янголів дівчата практично ніколи не успадковують моці пращурів. От і моя мати не успадкувала. Мати її мами теж не мала цього хисту. Тож тобі також це не загрожувало і ти мала вирости звичайною нормальною дитиною. Вибач, що так сталося і що ти не зовсім людина. Я не розумію, чому Ядвіга про твої таланти нічого мені не розповідала? Вона ж не могла не бачити, якою ти ростеш?

Це з малих літ видно, крилате ти створіння чи просто людина. Тому я й пішов, Аделаїдочко, від вас. Я бажав вам тільки щастя. Бо той, хто не є вповні людиною, не може його дати звичайній людині. Та я про вас завжди пам’ятав. Час від часу я приходив до твоєї мами. Допомагав матеріально. Хай тільки на фото, але спостерігав за тим, якою ти стаєш. Лишень одного разу дозволив собі подивитися на тебе зблизька. Це було на похороні мами, тобто бабусі Ядвіги. Ти росла доволі чутливою дівчинкою. Так казала бабуся. І я не хотів тебе зайвий раз бентежити.

Я показово пирхаю: оце-от благородство! Але на душі важко, значно важче, ніж я дозволю йому здогадатися.

— Я знаю, твоя мама не пробачила мені того, що я її покинув. Дуже прикро, що свою ненависть до мене вона перенесла на байдужість до тебе. Але не мені її засуджувати. Ти нарешті второпала, хто ти насправді. І поки ще не знаєш, та обов’язково зрозумієш, яка це небезпека — бути такою. Особливою. Ні, не небезпека для тебе, небезпека для рідних. Твоя мама — пересічна нормальна баба, яка потребує єдиного — звичайного жіночого щастя…

Я обриваю батька. Мені паморочиться в голові…

— Тобто і бабуся, і мама знали, що ти живий?