Розділ без назви (2)

— Ти бачила колекцію?

— О, і ти про неї чув. Бачила. Усі сірі янголи — збоченці. Придумати ж таке — колекціонувати душі. Виродки ви. Правильно Отець Небесний зробив, коли позбувся такого непотребу. Тільки людей шкода. Потрібно було вас кудись на Марс запроторити чи на Венеру, де живих і ненароджених нема.

Мечислав опускає очі. Ніколи не любила свого по батькові. Ото в анкетах інколи доводилося писати в графі по батькові Мечиславівна. Наче сурма до бою.

— Що очі ховаєш, татусечку? — Мій початковий страх кудись завіявся. — Я не добираю слів, уже вибачте, шановний пане Мечиславе. А якби я загинула в борні проти Валерія Едуардовича? Тобі б не боліло?

Я відчуваю його липкий запах:

— Ти б не загинула, доню. Нізащо. За тобою пильнували. Я наказав. І, якби ти вчасно не впоралася, тобі допомогли б.

— Ти про кого? — Я чесно дивуюся. — Про хлопців-охоронців з клубу? Так вони приїхали запізно. Вони лишень люди. Не вигадуй і не мели дурниць. Щоб вони вдіяли проти такого, як Валерій, навіть якби приїхали і встигли?

Батько тихенько регоче:

— Що, охоронці з клубу? Дрібнота. Хоча, мушу зізнатися, ти вмієш прихиляти до себе людей. Це хороша риса, і тобі надалі вона знадобиться. Але люди тут ні до чого. Із ними Валерій розібрався б одною лівою. Так, погоджуюся, вони молодці, що організували пожежу, досить вправно, визнаю. Давненько я схиляв їх до цього. «Темний янгол» — ще той гнидник.

Я бачу, що він переводить розмову на інше. Тому вперто повертаюся назад:

— Стоп. Тпру, коні! Зараз не про гнидники йдеться. То хто там мені мав допомогти, якщо сама не впораюся? Цей вампір-наркоман, який, не кліпнувши, нас прибив би? Хто?

Він вагається якусь мить, казати чи ні. Потім махає рукою:

— Добре. Скажу. Це Антон. Від нього я дізнався про плани Валерія взяти тебе в заручники, а потім шантажувати мене. Ніхто тебе і не збирався робити частиною колекції, принаймні поки що. Перетворити на слугу — так, але не на мертвого слугу. Від мертвої Аделаїди, доньки великого Мечислава Сірого, мало користі. Антон спеціально нав’язався до Валерія в помічники і для переконливості навіть ударив тебе. І зіграв свою роль добре, бо ти ж відразу повірила, що він ворог. Тим часом Антон уважно пильнував. А коли зрозумів, що допомога потрібна не тобі, а Валерію, то все мені доклав. Навіть перепитував, що робити з тілом Валерки. Я наказав не добивати. Ми ж не вбивці.

— Що, Антон? Триндець! Професійний зрадник, блін! Ой, а благородні які ви вкупі з Антоном! Ага, не вбивці. Ви садисти. Таке життя — це мука, — виривається в мене.

— Так це ти ж його… ледь не вбила, — Мечислав витріщається на мене.

Заковтую гіркий присмак у роті.

— Це був самозахист!

Він же додає більш стримано:

— Гаразд-гаразд. Тебе ніхто не звинувачує. Валерій Едуардович заслужив таку долю. Він — страшний чоловік… жорстокий янгол. Це добре, що ти не все про нього знаєш. Бо якби знала всю правду, то власноруч добила б.

Він старається говорити спокійно, та це не дуже йому вдається. Якесь хвилювання в голосі навіть трохи пом’якшує мою неприязнь. Невже він і справді хай трішки любить мене?