Розділ без назви (2)

— Валерій Едуардович хвалився, що там, у його будинку, де я була в заручниках, лишень частина колекції. Решта, раритетні екземпляри тобто, заховані в надійному місці. Тож віднайдені Антоном каталоги, схоже, не брешуть. Щодо надійного місця, Валерій белькотів щось там про завісу з води та Втрачений Рай. Я так нічого і не втямила. І якось тоді не до цього було.

— Молодчинка, Аделаїдочко. Ох, дарма ти не зазирнула в душу того покидька та не зчитала більше. Нам дуже потрібний ключ від дверей до Втраченого Раю. Та це нічого. Пошукаємо в речах Валерки, знайдемо. — Чоловік задоволено потирає руки.

Він мені ще дорікає. От же ж! Я, цілком природно, обурююся:

— Що?! Зазирнути в душу? Хіба я мала на це час?! Я рятувалася, як могла. Чого ж ти сам до Валерія не зайшов якось на чай чи капучіно і не запитав? Ви ж наче колись приятелювали?!

Я не встигаю наговорити йому купу неприємних речей, про які навіть згодом могла пожалкувати, бо мене обриває різкий дзвінок мого телефону. Хапаюся за слухавку. Телефонує Віктор. Голос збентежений і трохи наляканий:

— Адо. Тільки не хвилюйся, люба, гаразд? Але тут таке… Софія не прийшла по Христину. Мені щойно вихователька телефонувала. Забери, будь ласка, малу з садочка. Я поки не можу відлучитися. Робота. Набираю Софію всоте, напевно, — тиша. Спробую зателефонувати до неї на роботу, а якщо не вдасться, то заїду і на місці з’ясовуватиму. Софія не голка, знайдеться.

— Окей. — Мені не хочеться при батькові говорити більше. Навіть називати імені Віктора не стану.

— Я мушу йти. — Кваплюся до дверей. І мені навіть не цікаво, що думає він про мої колючі слова. Бо що він мені винен? Любов? Сірі не вміють любити інших. Нікого, крім себе.

Мечислав хапає мене за руку.

— Щось трапилося, доню? Це випадково не пов’язане з колекцією Валерія? — Ой, матінко рідна. Це ж треба! І знову я не помилилася. «Нікого, крім себе», — повторює моя свідомість, наче мантру.

Сталевий блиск очей, напруження, мов під рентгеном, і такі гарнюні словечка — ложка меду на ранку поверх солі.

— Дитино, мені можеш довіряти. Хто тобі щойно дзвонив?

Тю! Зараз розплачусь. Стоїть, свердлить тебе очиськами, і мусиш сказати правду. Бо ти ж його трохи боїшся, зізнайся собі. Так, він твій батько, але він небезпечний. І точно не друг. У світі янголів кожен сам за себе, тож не дивуйся, що тебе стануть використовувати.

І я кажу правду:

— Ні, таточку, це не стосується колекції. Якось мені зараз не до вимерлих динозаврів. Це стосується твоєї меншої доньки Христинки та її матінки Софії. — А маєш їдке частування на твою ложку меду. — Таки щось трапилося, таточку. Ти маєш слушність. Я маю забрати твою молодшу доньку Христину з дитячого садочка, бо матінка не може.

На слові «твою» робимо масний акцент.

— Тю, татусю! А знаєш, що я подумала?! А може, ти забереш малу Христю з садочка, га? От з одною донькою майже порозумівся, давай тепер з іншою. Гляди, і більш-менш нормальним батьком станеш, і я тобі почну вірити.

— Ну, той… — Він чомусь ніяковіє.

Уявляєте, великий Мечислав Сірий ніяковіє!

Правда, триває це лишень мить, та мені й цього досить і йому теж. Бо він розуміє, що я второпала доволі банальну істину: він не всесильний янгол, він також трохи людина, яка може сполошитися та розчулитися.