Розділ без назви (2)

Він киває. Я заплющую очі. Усе моє життя — то легенда. Бідна напівсирітка, яка росла без батька і майже кинута матір’ю. Дівчина, яку виховувала стара жінка, котру півсела вважало пришелепуватою. Дитина, котра не потрібна нікому. Тягар.

Він знає, про що я думаю. На мармизі, очевидно, все написано:

— Твоя бабуся тебе дуже любила. Більше, ніж мене. Я навіть ревнував трохи. Вона завжди хотіла доньку. Я пригадую, коли був ще малям, вона благала батька вдочерити дівчинку. Батько, старий сильний сірий янгол, не погоджувався. Він не розумів і не приймав цього. Пхе, дівчинка, і тим більше іншокровка… У матері після мене не могло бути дітей. Жіночі проблеми якісь там.

— А що, мій дідусь теж живий? — запитую автоматично. У голові каша, і я поки не знаю, що з тим усім робити.

— Так. — Батько відповідає чітко.

— Чому він залишив бабусю? Тому що вона людина і стала занадто стара та немічна для сильного янгола? — Я не добираю слів. Мені пофіг на всіх на світі янголів. І на діда, до речі, теж.

— Янголи, Адо, не так швидко старіють, як люди. І вони не належать нікому. Вони — вільні створіння, підкоряються тільки одному Богу. Я знаю, що ти розумна дівчина і читала Єноха. Старець дещо наплутав, дещо не договорив, дещо дофантазував. А що тут дивуватися, він-бо людина. Однак багато чого правильного він про нас розповів.

Твій дідусь, коли йшов, отримав благословення від бабусі. Вона навіть наполягала на тому, щоб він якнайшвидше забрався. Зараз у нього відповідальна та почесна місія, і настане час, коли ви зустрінетеся та познайомитеся. Він невимовно щасливий з того, що його кровна онука — теж янгол. Це майже неможливо, щоб янголом ставала жінка та… Інколи трапляється.

Я кривлюся. Я в ці всі пафосні промови не вірю. «Велика відповідальність перед Богом», «місія», «покликання»… Усі вони — валерії едуардовичі, які вважають себе центром Всесвіту, навколо якого решта Богом сотвореного крутиться. Тьху ти! Правильно зробив Творець, що скинув цих пристосуванців долу. Бо тільки люди можуть їм хоч трохи підкоригувати карму. Ні темним, ні світлим це не до снаги. Бо, обираючи бік сили, стаєш підвладним їй.

— О! Як цікаво. — До мене повертається моя іронічність. — Таточку мій хороший, ти все ж не відповів на запитання. Навіщо ти прийшов? Я більше двадцяти років жила без тебе й далі житиму. Я звикла давати собі раду сама. Ну, то чому ти тут?

Дивлюся на нього з підозрою. Намагаюся віднайти в рисах його обличчя щось від бабусі чи від того дівчиська, яке бачу щодня у дзеркалі. Виходить погано: бездоганно доглянуте, випещене обличчя заможного пана середніх років. Він із тих, хто звик наказувати, і забув, коли востаннє чув відмову. Нічого відразливого, риси навіть… приємні… Хоч, от диво, попрохай мене хтось таке обличчя описати, затиналася б на кожному слові: «Ну… таке… нормальне».

Кліпаю повіками, аби прогнати відчуття запорошеності: ніби щось і заважає, і не витягнеш. Його лице ніби пливе, двоїться. Тепер, мов крізь легкий серпанок, бачу інше: залисини на лобі, ледь збляклі риси, рішуче підборіддя, виставлене вперед, — так роблю і сама, коли щось не по мені. Неприємне, але тепер живе обличчя, яке нелегко забути. Справжня зовнішність. Візуалізація, хай їй грець!

Він ледь мружить очі: здогадався про мої вправляння, а може, легко зчитав мої емоції з виразу обличчя… Незадоволений чи то моїм зухвальством, чи тим, що назначив зависоку ціну: певно, і з моїх здібностей зміг би хоч пасемце шерсті вщипнути. Але назад і справді не завжди відіграєш.

Він хмикає:

— Ти ж моя кров. Ти також янгол. Своє випробування майже на відмінно склала.

— О! Звісно. Валерій Едуардович, який мене ледве не вкатрупив, — це, виявляється, моя перепустка до янгольського раю? Гарні іспити, мушу сказати, таточку. Перевірка смертю?

Батько морщиться. На його доглянутому випещеному обличчі з’являються неприємні вікові зморшки:

— Валерій Едуардович — покидьок і мерзотник. І не жалій його. Даремно його залишили живим. Багато він тобі про мене дурниць наплів, правда? І що я слабак, і що вурдалака, то як мінімум, і що жінками розкидаюся, мов шкарпетками? Не вір жодному слову. Я радий, що ти так легко… — Він затинається, підшукуючи слово. Знаходить: — Розправилася з ним.

— Я нічого такого не хотіла. — Він явно вважає мене своєю копією. Мінімум катом. — Я оборонялася. Він хотів зробити мою душу частиною колекції.

Мечислав здивовано вдивляється в мене: